Я народилась, жила і працювала в місті Первомайськ Луганської області до 2014 року - до початку АТО. А як почалися обстріли, то ми в липні виїхали звідти. Ми поміняли багато міст: були і в Харкові, і поверталися в сусіднє місто, Попасну. Були в родичів у білорусі. А потім чоловіку запропонували роботу в Полтаві, ми переїхали в Полтаву - і по цей день тут знаходимося. 

У перший день був страх і паніка. Не було зрозуміло, куди бігти. Перше питання: куди виїхати? А потім якось знайомі порадили поки що не спішити. І донька також сказала, що будемо тут.

Шокували масовані обстріли. Було дуже страшно, і спочатку навіть повітряна тривога дуже лякала. Зараз, звісно, вже звикли до цього.

Зараз нам дають гуманітарну допомогу і підвищили допомогу на оплату комунальних послуг. Я працюю офіційно, ну в принципі, живемо більш-менш нормально.

Ми з чоловіком розійшлися, коли сюди приїхали. Я доньку сама виховую. Коли новини читаю з інтернету, то вона просить не читати - дуже важко це сприймає. На початку війни психологічно було дуже важко, був депресивний стан, не хотілося ні робити, ні їсти - нічого взагалі.

Ми сподіваємося, що війна закінчиться в цьому році, а там - хто його знає. Повертатися додому не дуже хочеться, бо там не дуже гарне ставлення до тих, хто підтримує Україну, не дуже гарне.