«Будинок хитався від пострілів»

Я лежала в лікарні на збереженні, і почалася війна в 2014 році. Нас кілька разів обстрілювали. Ми виїжджали в Єнакієве, але так як там все закривалося, не було роботи, ми повернулися у своє селище.

Чоловік із братом працювали на підприємстві й одного разу свинокомплекс дуже обстріляли. Для мене це було найстрашніше, тому що зв’язку не було. Ми чекали вечора, коли рідні приїдуть із роботи, щоб дізнатися, чи все з ними нормально.

Під час активних бойових дій зателефонували друзям, вони приїхали на машині, зібрали все необхідне. Я виїжджала на п’ятому чи шостому місяці вагітності. Зараз у мене двоє дітей. Доньці вже 13 років, вона вступає вчитися в Краматорськ.

Ми боїмося виходити із селища. Ми з чоловіком любимо збирати гриби. Раніше всією сім’єю їх збирали. Зараз не можемо собі цього дозволити. Можуть бути всякі розтяжки, міни, лежати якісь снаряди. Це страшно, і ми нікуди не виходимо. Зараз літо, спекотно, ми на водойму ходимо тільки тими стежками, де ходили люди; далі, наприклад, у незнайоме місце ми не можемо піти – страшно на щось наступити. Дітей теж далеко не відпускаємо.

Через війну люди стали напружені, нервові, роздратовані, нетовариські, замкнуті в собі. Навіть у моєї шестирічної дочки не таке уявлення про дитинство, яке було в нас. Раніше ми самі ходили на річку, бігали, гуляли, а батьки займалися своїми справами вдома. Зараз моя дитина не може сама побігти гуляти, куди їй заманеться. Обов’язково або чоловік, або старша сестра, або я разом з нею перебуваю.

Дочка народилася у 2014 році, і завдяки Фонду Ріната Ахметова я отримувала на дитину гуманітарну допомогу. Там були памперси, дитяче харчування. У мене від стресу пропало молоко, і я не могла її годувати. Завдяки Рінату Ахметову нам давали харчування «Малюк», цукор, чай, борошно, загалом, у цих наборах було все.