До війни ми жили всією сім'єю (тато, мама, 2 дітей) в своїй квартирі у м. Харкові, на вихідних їздили на дачу, котра знаходиться за містом. Мама і тато працювали. Діти ходили в садочок та школу. Старший син Ілля ходив на футбол, у художню школу, мав багато друзів...
З початком війни вся сім'я до 5 березня ховалися в підвалі. Ми там і їсти готували, і спали, і весь час проводили, додому ходили лише помитися та взяти одяг, тому що постійно було чутно звуки вибухів.
5 березня ми покинули Харків і поїхали до Тернополя.
Зараз також мешкаємо в Тернополі, діти жодного разу не були дома. Мама втратила роботу, тому що підприємство перестало отримувати замовлення. Ілля тепер вчиться в іншій школі, дуже сумує за домом, за друзями, за своєю футбольною командою. А дача, на яку всі ми так любили їздити, згоріла вщент після потрапляння російської ракети.
Саме важке було виїжджати під обстрілом з Харкова. До сих пір не можемо повірити, що в сучасному світі може бути така війна.
Біль після втрати дачного будинку. В перші дні війни був дефіцит всього.
