"Дочка упала перед окупантами на коліна, благала, щоб нас випустили"

Я народилась і прожила майже все життя в Маріуполі. 41 рік працювала у порту. У центрі міста у мене була трикімнатна квартира. Коли почалася війна, я там прожила місяць. Старша донька з онучкою жили в підвалі. Я пішла до них, але я з астмою там задихалася і повернулась. Перебувала у квартирі - там були вже вибиті вікна. Збирала дощову воду, щоб хоча б чай попити. Коли відкрили коридор, до мене прибігла онучка, щоб мене забрати. Я вискочила, в чому була. Вдягнена як капуста - у квартирі був страшний холод, дощова вода замерзала на два пальці. Мій чоловік помер за півроку напередодні війни - я ще не встигла переоформити на себе всі документи. 

Не доїжджаючи до Токмака зупинились на російському блокпості. У нас перевірили документи і з'ясували, що я не вступила у право спадщини на машину. У дочки з зятем маленька машина - їх пропустили перед нами, а нас затримали. Дочка, побачивши, що нас затримали, упала перед окупантами на коліна, просила, щоб нас пропустили. Нас пропустили, і ми проїхали. Ночували у Токмаку, потім доїхали до Запоріжжя. Нас там зустріла знайома і поселила нас у квартирі, де можна було помитися і прийти до тями. Там ми залишалися три доби, поставили шибки у машину і поїхали далі. Дорогою зупинялися у готелях. Моя молодша донька виїхала із Маріуполя у 2014. У неї квартира була на Східному. Купила собі житло в Ужгороді. Я зараз перебуваю у неї. А старша донька винаймає житло в горах. 

Через три дні після мого виїзду згорів мій будинок у Маріуполі. Сусіди надіслали мені фото. Квартири у мене немає. На третьому поверсі згоріла родина. Певно, у них заклинило двері. Там було три трупи.