Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Наталія Іванівна Івакова

«Мої діти виїжджали з Маріуполя, а я не могла кинути своїх студентів»

переглядів: 105

В Маріуполі Наталія працювала в гуртожитку. Майже до кінця березня вона опікувалась студентами та людьми, які тікали від обстрілів 

Я з Маріуполя. Працювала завідуючою господарством в студентському гуртожитку. 24 лютого 2022 року була на роботі, тому що зателефонували з департаменту і сказали, що будуть біженці, які постраждали через обстріл Східного.

У гуртожитку жили студенти Донецького університету управління і Донецького юридичного університету. Це  діти, які пережили війну ще в 2014 році.

Ці чудові молоді люди згуртувалися і були мені підтримкою до кінця березня – доки ми не вийшли з міста.

Перші постраждалі приїхали 26 лютого з Сартани. Поліцейські привозили зовсім маленьких дітей, вагітних жінок, приходило дуже багато людей похилого віку – їм було за 70-80 років. Люди приходили, в чому вийшли з дому - без речей. Я заповнювала свої документи, щоб хоча б знати, скільки в мене людей. У студентів були гроші, тож ми могли купувати їжу, годували стареньких. Завдяки цьому ми не голодували.

Коли не стало світла і води, було важкувато. В гуртожитку близько 200 чоловік, тож студенти допомогли зробити туалет. Нам ще допомагав прораб, який до війни керував ремонтом.

Ми мали газові балони, мали воду, яка лишилась в бойлерах і якось викручувались.

Мені дуже допомагали студенти. Ми з ними організували цілодобове чергування, бо приходили дуже різні люди – були й неадекватні, й на підпитку.

Зі мною були також мої доньки та трирічний онук. Чоловік однієї з доньок – прикордонник, боронив Маріуполь. В якийсь момент він отримав змогу вивезти моїх дівчат з Маріуполя, а я залишилася. Я була рада, що моя родина буде у безпеці, але сама поїхати не могла. Не могла залишити студентів, чужих дітей, які мені довіряли і покладались на мене. 

Ми не розуміли, як вибратись з міста. Студенти ходили, розшукували хоч якусь інформацію. Десь 15 березня, я зрозуміла, що треба терміново евакуюватись: все горіло, з літаків бомбили «Азовсталь». Ми бачили, як палав Драмтеатр.

Було кілька прильотів у гуртожиток, але ніхто не постраждав, тому що ми всі сиділи у підвалах. Полум’я загасили самотужки вогнегасниками.

З’явились слухи, що Мангуш і Бердянськ вже окуповані, і росіяни дають можливість виїхати у Запоріжжя. Всі наші мешканці почали збиратись групами по 15-20 чоловік і виходити пішки з Маріуполя у бік Запоріжжя. Весна була морозна, було холодно, сніжно. Я пішла з гуртожитку 28 березня разом з останніми чотирма людьми, які могли вийти пішки.

В гуртожитку залишилися лише місцеві мешканці, бабусі й дідусі, які жили поряд і не могли вийти з міста самотужки. А я мала йти, бо в окупованому Мангуші в мене була старенька мама – їй 75 років. На той час я про неї нічого не знала, і коли я приїхала, вона вже була в лікарні.

Роботу я свою виконала: студентів у гуртожитку не залишилося, біженців з Сартани також не було.

Неподалік від моєї роботи я мала квартиру, яку придбала в 2012 році. Вона вся вигоріла під час обстрілів. Все, що в мене залишилось, – одяг, в який я була вдягнена. Але головне, що мої діти живі, зять живий і продовжує захищати країну. В нас ніхто не постраждав, хоч і були прильоти.

Я приїхала в Мангуш - там був батьківський будинок. Окупаційна влада заблокувала наш зв’язок, а за їхніми сім-картами були величезні черги. Та в мене не було бажання їх брати. Я намагалась оминути фільтрацію, але окупанти перекрили всі шляхи, щоб люди ніде не могли прослизнути. Тож мені довелось проходити фільтрацію, щоб отримати їхню перепустку. Після того я знайшла матір, але виїхати змогла лише 18 вересня. Після кількох місяців в окупації я вже не вірила, що виїду.

В окупації у мене постійно був пригнічений стан. росіяни кілька разів приходили з обшуками: нишпорили у шафах, в підвалах, перевіряли телефон.

Я намагалась пояснити, що ніхто мені не телефонує, що я просто приїхала до батьків та й живу собі.

Мені таки вдалось виїхати. Їхали на Запоріжжя через Василівку. Зараз я в  Хмельницькому - тут мої доньки. Одна з них працює, а я залишилась без роботи. Коштів не вистачає. Я була б згодна працювати вже хоч десь, але не виникає нагоди влаштуватись. Це сумно, хочеться повернутися додому. Нам присилають фотографії: нашого житла немає, все знесли в районі Бахчиванджи.

Коли ми виходили 28 березня, вже на проспекті Моряків зустріли російських солдатів. Вони роздягали хлопців до пояса, перевіряли наявність татуювань, та й дівчат деяких оглядали: таке приниження!

Я хочу подякувати своїм студентам. Це патріотично налаштовані діти, гарна молодь. В мирному житті це одні діти - можливо, не у всіх були гарні успіхи в навчанні - але в цій ситуації вони себе поводили гідно. Були моменти, коли я навіть не розуміла, що робити, але ці молоді люди допомагали, навіть надавали першу допомогу та психологічну підтримку тим, хто потребував. Завдяки їм був порядок, люди були нагодовані. Я дуже вдячна своїм студентам за підтримку і пишаюся тим, що всі залишилися живі. Ми обрали правильний момент, щоб піти з Маріуполя.  

Коли я відправляла своїх доньок, вони казали: «Ти нас залишаєш? Поїхали з нами!» А я подивилась в очі своїм студентам і відповіла: «Я  не можу залишити їх, бо обіцяла, що їх виведу».

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Маріуполь 2022 Текст Історії мирних жінки пенсіонери молодь діти переїзд зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення вода житло непродовольчі товари робота внутрішньо переміщені особи перший день війни Обстріли Маріуполя їжа розлука з близькими окупація
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій