Голоси Мирних — «Дочка шепотіла: «Мені боляче». І плакала»
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
переглядів: 239
Світлана Федорова
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
Красногорівка
Красногорівка
«Дочка шепотіла: «Мені боляче». І плакала»

17 травня 2015 року під час обстрілів її дворічна донька випала з п’ятого поверху. Тривале лікування та реабілітація дали результат – дівчинка відновлюється і готується до школи.

Дуже цінуєш сім'ю. Якщо раніше жили й жили, сварилися, то зараз сім'я на першому місці. Починаєш усвідомлювати, чи правильно сказала, щоб не образити дитину. Тому що можна зопалу щось сказала не так. Цінність у тому, що ми всі разом. Ми цінуємо, що ми живі. Без Бога, напевно, ми б і не вижили. З молитвами весь час.

Ми виїхали в липні 2014 року, щойно почалася війна. Але оскільки в мене маленька дитина, на квартиру ніхто не хотів нас брати. Без грошей далеко не заїдеш.

Я сама родом з Узбекистану – міста Джизака, це дуже далеко. Родичів там теж немає, бо мама у воєнний час у Ташкенті в дитбудинку була, тобто нікого немає.

Так що залишався варіант тільки повернутися додому. До того ж, мама залишилася в Красногорівці. Її одну не залишиш. Ось так ми цю війну разом і переживали. 

Ми живемо на п'ятому поверсі. Наш будинок дивиться на Мар'їнку. Перша зустріч у нас була з війною, коли в Мар'їнці 11 липня 2014 року, усе це почалося… Було страшно дуже.

Ми були в паніці. Речі збирати, чи не збирати? Що нам робити, як нам далі жити? А 13 липня вже почалися обстріли в Красногорівці. У нас відразу перебили газ, вимкнули світло. Газу досі немає. Уже ось 2019 рік, а газу немає. Обіцяють, намагалися робити, але не виходить. Причину не знаємо. Живемо так потихеньку.

Школа працювала тільки одна. Дітки вчилися по 15 хвилин. Дочка моя, Сніжана, була вже в 10 класі, і нам довелося її возити в Георгіївку. Ми під обстрілами її возили. Домовлялися з директором, з викладачами: якщо можна, давайте нам якнайбільше домашніх завдань. У нас виходило двічі на місяць або раз на місяць приїжджати, здавати завдання. Знаходилися в школі, поки нас не приймуть усі вчителі. 

Ми рік це потерпіли, а на 11-й клас уже не витримали. Вона пішла в Красногорівці в нашому технікумі сільськогосподарському вчитися.  Цьогоріч закінчила. Теж було складно. Технікум не опалюється, дуже холодно. Ховалися вони там у підвали, бігали в бомбосховище. 

Садок у нас відкрився, почала оформляти Софійку. Логопед потрібен, тому що мовлення порушене. Спілкування ні з ким немає, вона весь час тільки з нами у квартирі. Садок дуже далеко. 30-35 хвилин нам до садка із Софією йти, але нічого. Після травми вона часто хворіє, імунітет слабкий. Їй так важко все це.  Якщо з діток хтось почав кашляти – вона починає відразу хворіти, і ми йдемо із садка на місяць-два. 

У дочки Сніжани і нервозність, і серце.  Вона постійно в лікаря, постійно приймає ліки.  Сама я теж у стресовому стані.

Дуже цінуєш сім'ю. Якщо раніше жили й жили, сварилися, то зараз сім'я на першому місці. Починаєш усвідомлювати, чи правильно сказала, щоб не образити дитину. Тому що можна зопалу щось сказала не так. Цінність у тому, що ми всі разом. Ми цінуємо, що ми живі. Без Бога, напевно, ми б і не вижили. З молитвами весь час.

Боялися за все. Було дуже шумно. І все це можна було бачити у вікно, ці воєнні дії.

Біжиш і не знаєш, куди бігти.  Іноді здається, що ти вдома більше захищений, ніж на вулиці.  Хоча на вулиці ти можеш забігти в під'їзд і сховатися в підвал.  Але однаково, страх, напевно, більший, коли ти на вулиці знаходишся.  Дуже сильний страх. Ти не знаєш, що тобі робити. Переживаєш, щоб з дітьми все було нормально.  Щоб усі разом і все добре було, вижили. 

У моєї подруги в сусідній балкон влетіло [снаряд]. Її зять захистив маленьких дітей собою. Вони в уламках, але живі залишилися. Їх до лікарні відправили. Це теж було найстрашніше.

Узагалі, страшно завжди. Це однаково не забудеться, хоч як би я хотіла. Це все залишиться, і залишиться надовго. Навіть зараз вдома, якщо хтось ненароком кинув якийсь предмет або від вітру зачиняться двері, ти підстрибуєш просто. Це спокійно не можна перенести.

"Завжди то на стільчик залазила, то на столик. І вибуховою хвилею вилетіла у вікно…"

Хочеться не згадувати. Радієш, що все добре, що день минув, діти ростуть.  І коли мала веселить, цьогоріч ми в перший клас підемо, намагаємося жити майбутнім і просто менше згадувати.  Тому що важко, коли починаєш згадувати, настільки складно психологічно. Хочеться плакати іноді. Думаєш, а може, щось би інакше було? А чому так? А чому з нами?  З іншого боку, заспокоюєш себе: ми ж не одні були, багато людей постраждало.

Вийшло в нас це 7 червня в 15-му році, під час бойових дій.  Їй було два з половиною роки. Завжди то на стільчик залазила, то на столик. І вибуховою хвилею вилетіла у вікно…

Усі вдома були. У нас не було світла. Ми зібралися готувати їсти на вулиці. Цеглинками викладали собі грубку, у нас уже там було готове все, і ми думали, що підемо зараз. Каструлю взяли, збиралися, що нам треба взяти: картоплю, зварити якийсь бульйон, їй кашу молочну. Усі вдома були і відволіклися. А коли кинулися – її з нами немає. 

 

Вибух, ця хвиля, я дивлюся, що Софійки біля мене немає. Кричу: «Сніжано!». Дочка біжить з іншої кімнати – там теж молодшої немає. Я подумала, що вона, найімовірніше, на кухні, повернулася точно за цукерками.  Але і там її не виявилося.

Я думала, помру. Це не передати. Це було дуже страшно.

Виявилося, що Софійка сиділа біля вікна і впала з п'ятого поверху прямо на асфальт. Весь лівий бік у неї постраждав. Її врятували, слава Богу. Бог допоміг нам.

 Я вискочила з дому, за мною Сніжана. Я пам'ятаю, що я Софійку на руки взяла. Вона дивилася на мене, губами говорила: «Мені боляче». І плакала. 

 І тут якраз військова машина. Там була знайома волонтерка. Я відразу до неї: «Що нам робити?». Вона нас відвезла на цегельний завод. Там був лікар, який зробив доньці укол, першу допомогу надав. І він же з нами сів у машину, і в Курахове доставили нас.

 У Кураховому всі лікарі зібралися – і військові, і всі, хто могли – усю її переглянули, усі кісточки просканували, промацали. Вона весь час кричала: «Де мама?». І хоч лікарі мене виганяли, мені треба було однаково їй показатися, що я тут, поруч.

 Домовилися нас відправити в Дніпро. Було місце, нас прийняли. Ми з пересадками: їхня швидка нам назустріч – ми до них назустріч, приїхали. Їхали зі швидкою, я дуже молилася, щоб нас прийняли добре. 

Три дні в реанімації, потім готувалися до операції. Лікар почав заспокоювати, підтримав нас. Я ходила навколо цієї лікарні, на лавці сиділа. У нас нікого там немає, так що сиділи ми на лавці. Лікар вийшов і знову з нами поговорив, що в неї все добре, що дихання нормальне, що стабілізується, що все буде нормально, не переживайте.  Ось це, напевно, давало нам великі сили жити. 

Ми не знали, за що хапатися. Лікар каже, що немає пластин, а стегно повністю розбите. Потрібні пластини. Ми знайшли номер телефону Штабу Ріната Ахметова – і ось, спасибі працівникам, які з нами телефоном спілкувалися. Вони відразу це питання вирішили. Сказали: «Завтра ми вам все передамо. Приїде кур'єр з усіма вашими ліками та препаратами, гіпсом, усім, що вам потрібно».

Рінату Леонідовичу щиро дякуємо. Якби не він… Після операції нам потрібна була дуже сильна реабілітація у 2016 році. Він нам запропонував санаторій у Слов'янську.  Там було і ЛФК, і витягування руки. У Софійки рука була зігнута. Зараз рука як нормальна, як здорова інша рука!

15-й рік, їй було два з половиною роки.  Зараз їй уже шість років.  Сподіваємося, ми цього року підемо в школу, у добру. Її там всю роблять, ремонт. Думаю, що першого вересня, найімовірніше, ми будемо в цій школі. У вишиванках, у гарному вбранні діти будуть.

Мрію, щоб вона виросла та стала не тільки доброю людиною, а щоб вона могла допомогти людям. Тим, які цього потребують. Вона завжди говорить: «Я буду лікарем». Ну, дай Боже. Може, вона кому-небудь допоможе.

Мрію, щоб мир був. Щоб робота була. Щоб люди були здорові. Хочеться миру, хочеться роботи. Хочеться, щоб місто почало відновлюватися.

Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій