"Дочка народила нашу онучку в Бучі без світла, води й без акушера..."

Киянка Катерина Тимченко — мама дев’ятьох дітей. Коли за вікном почали чутися вибухи, а над будинками літала військова авіація та не вщухав сигнал тривоги, жінку охопила паніка. Коли почалась повномасштабна війна, наймолодшим дітям у сім’ї Тимченків — чарівним близнюкам — було лише по сім місяців.

Катерина мала одне завдання — забезпечити всім своїм дітям безпеку. Сім’я виїхала з країни. Але старші діти залишились у Бучі. Дочка Катерини на 39‑му тижні вагітності опинилася в окупації. Пологи приймали терапевт і дизайнер у підвалі, без тепла, води й електрики...

Мене звуть Катерина Тимченко. Я мама дев’яти дітей, киянка. 24 лютого, коли почалася війна, ми із чоловіком не вірили до останнього, навіть коли вже був перший вибух. Чоловік мій сказав, що я взагалі все придумала. Це було важко. Важко усвідомлювати, що таке взагалі можливо. За кілька годин треба було піднімати дітей у садок, до школи.

Чоловік мені доводив дуже спокійним таким виглядом, що нічого страшного не буде, нічого не відбувається. Це десь там, наші всі впораються, не треба панікувати. Тобто начебто він мене так заспокоював — у мене починається заспокоєння. І тут знову якийсь вибух чи знову якась інформація. Знову накриває мене хвиля.

Я дуже багато плакала. Я не могла бігти в укриття, яке ми самі організували із сусідами у своєму будинку, оскільки до сусіднього будинку не пускали через те, що надто багато було своїх мешканців. У підвал у цей я спускатися не могла — на руках два семимісячні близнюки. Коли ми чули, що всі покидають Київ, кудись їдуть, ми не знали, що нам робити. Але чоловік доводив, знову ж таки, з такою впевненістю, таким внутрішнім спокоєм, що нікуди не треба їхати, усе добре. Але 25-го ввечері, коли я сказала дітям не роззуватися і не роздягатися, тільки куртки щоб лежали поряд, і якщо що ми біжимо — відразу в під’їзд.

Тобто він прийшов, він роздягнувся. І тоді почала трусити чоловіка, кидатися йому в груди, ридати, кричати, що «якщо ти не вивезеш нас, я просто збожеволію». Тому що я маю хапати цих дітей маленьких, кудись виносити. Ті всі слухаються, плакали, але бігли за мною. А цей стоїть у трусах, і мені треба його ще одягати. Чоловік сказав: «Ну, давай тоді якщо що, тоді завтра зранку поїдемо». — «Куди?» — «Куди-небудь на захід». Усе, ось це були слова. Уранці, 26-го, тобто три ночі вже як війна, ми зібралися. Ні, неправильно, ми не зібралися.

Якщо ти їдеш на якийсь довгий час, ну, не на два-три дні, скажімо так. Крім памперсів і пари пачок харчування, я не взяла нічого. Я і дітям не брала ні книжки, ні ручки, ні взуття — нічого просто. Ну от, таким чином, нам вдалося виїхати. Виїжджали ми Києвом, який був порожнім. Це теж видовище моторошне, як із якогось кінофільму, якась інша реальність. Коли ми виїжджали, у нас у баку було 30 літрів дизелю та в кишені було 2200 гривень. Більше нічого не було. Як ми кудись доїдемо, ми не знали.

Найважче було на душі, що в цей час довкола вороги, навколо орки. У Бучі, у Лісовій Бучі знаходилися наші старші діти — син, дочка, зять і друг їхньої сім’ї. Дочка на 39-му тижні вагітності в підвалі. У них не було… закінчувалася вже їжа. У них уже не було практично нічого. Це було складно, що мій внутрішній біль…

Я казала: «Ну, туди піти, і що я кричатиму? Я мама, купа дітей. Мені треба врятувати мою доньку, яка вагітна». Ну, мене розстріляють, і все. І кому потрібні ці жертви? Кому потрібен цей героїзм, навіщо? І дочка каже: «Їдь краще туди, на захід. І мені буде спокійніше, що ти вивезла й урятувала наших братиків і сестричок». Коли ми приїхали на Закарпаття, нас прийняли люди, дали можливість жити. Безкоштовно жити. Нам сказали, що є заклад, який годує дітей безкоштовно, — дітей переселенців, таких вимушених. Ми пішли туди, і справді давали їжу дітям, ну, вистачало й нам. В обід нас годував інший заклад — так само безкоштовно. Вони допомогли нам першою допомогою з Румунії. Це були дитячі суміші, памперси, одяг для малюків, тому що я не взяла нічого, хоча в Києві в мене достатньо було всього. Окрім харчування, у мене було все. Усе лишилося там.

А потім господиня закладу цього каже: «Чому ви не їдете за кордон? Усі приїжджають — їдуть. У вас же сім неповнолітніх дітей. Ви можете поїхати. Там хоч би ви будете на державному забезпеченні. Вам там допоможуть, щоб ви не переживали за гроші». Я зателефонувала старшій доньці, тоді був іще з ними зв’язок. І вона сказала: «Мамо, є можливість — їдьте».

Ось ми зважилися поїхати в нікуди без грошей, без знайомств. Ми пройшли дуже швидко кордон. Кордон був на Угорщину — Вилок перехід. Пройшли кордон та опинилися в Угорщині дуже швидко. В Угорщині ми ночували на паркувальних місцях першої ночі, бо їхати було складно кудись далі. Чоловік почав засинати за кермом. В обід ми вже були в Словаччині, нас прийняв мій двоюрідний брат. І тут моя знайома — вісім років ми з ними дружимо, із сім’єю цією. Він німець, вона москвичка, але вона 22 роки вже живе в Німеччині й уже народила двох дітей тут. У нас був бар’єр такий внутрішній, що людина, яка хоче нас прийняти, — вона з Росії. Але її слова, як вона вмовляла приїхати, що все буде добре, що вони зможуть нам допомогти, трохи нашу ось цю внутрішню боротьбу — їхати не їхати — зміцнили, скажімо так. Ми вирішили спробувати.

Приїхали ми сюди, до Німеччини. Звичайно, ми жили перші чотири тижні в кузена цього чоловіка, дівчини з Росії. Жили на агрофермі. Дуже тонкі стіни, кімнатки суто для співробітників, які приїжджають на сезонні роботи на цю агроферму. Але, знаєте, що ми не потребували в цей період дах над головою.

Ми були першою сім’єю, яка заїхала до міста Ліхтенау, це район... округ Баден-Баден. До нас ішли, несли гроші, несли одяг, несли різні смаколики, солодощі для дітей. Усі засоби для догляду за тілом. І коли несли гроші, що вражало — хтось несе 10 євро, хтось несе 100 євро. Складають у сорочку ось так і кажуть: «Ми, німці, готові віддати останню сорочку із себе, аби вам було легше». І плачуть із нами разом, бо без сліз неможливо. Підтримують усі, і ось так ми прожили чотири тижні.

Потім нам зателефонували й сказали: «Ми для вас знайшли будинок». Через місяць ми заселилися в будинок, який має два поверхи, багато кімнат. У мене всі діти зараз перебувають у дуже спокійному такому режимі, коли ми не тулимося в одній кімнатці, як це було на цій фермі. Коли в небі літаки літають, але це мирні літаки. Вони пішли до школи вже. Німеччина допомагає тим, що навіть уже мобільний зв’язок вони дали, і можемо телефонувати в Україну й підтримувати зв’язок зі своїми рідними та близькими людьми абсолютно безкоштовно й безлімітно. Німеччина допомогла тим, що вони нам дали новий візок, велосипеди, самокати, велобіги. Вони дають двічі на тиждень продукти, які потрібні: яйця, хліб, масло. Ось, по суті, своєю турботою підтримують і продовжують підтримувати наших українців.

Уже потім стало відомо мені, коли народилася наша онука Аліса, що сильні потуги почалися лише о 4-й ранку. І лише о 4-й ранку вони покликали сусідку, яка виявилася терапевтом. Вона ніколи в житті не приймала пологів, але тут їй довелося це зробити. Ірина-терапевт разом іще з однією дівчиною, жінкою-домогосподаркою, і ще третя була, дизайнерка якась, я навіть не знаю яка. Ось вони втрьох приймали пологи три години. О 07:00 народилася наша Аліса. Уперше в житті всі були під час пологів як люди, які приймають життя. Наш зять Вова перерізав пуповину. О 07:07 нам зателефонував наш старший син і сказав: «Бабуся і дідусь, ми вас вітаємо, усе добре». Якщо це можна назвати все добре, звичайно. Радість була, звичайно, усе одно, але внутрішній біль, в яких умовах вони знаходяться. Слава Богу, 10 березня їх евакуювали.

І ось, дякувати Богові, цього разу все вийшло. Їх евакуювали, і вони виїхали в бік Житомирської області. Там вони жили в друга, а потім переїхали на Рівненщину й були там. На сьогодні вони повернулися до Києва. Ми були дуже проти, щоб вони поверталися, але вони сказали, що не можуть і хочуть потрапити додому. Тому що, коли побачили, як Дмитро Комаров показав на весь світ їхній будинок і в арці заміновану машину нашого старшого сина, якої, ми думали, що її вже нема, ось тоді й у мене було бажання, звичайно, приїхати і вже допомагати щось робити. Але ми дуже далеко перебуваємо від України. А діти сказали: «Ні, ми таки поїдемо». Уже понад місяць нашій дитині, нашій Алісі. Ми не можемо її обійняти, поцілувати. Я поки що не бачу сенсу повертатися додому, хоча душа й серце, звісно, розриваються на частини та дуже хочеться.

Вони тільки зараз практично не говорять нічого про дні, які вони бачили, коли ми їхали. Ці розбиті заправки дорогою, коли ми їхали на Західну Україну. Ці звуки сирени… Я хочу психологічного здоров’я нашим дітям, ми із чоловіком хочемо. Тому поки що ми залишаємося тут. Дуже вдячні цій землі німецькій, цим людям. Ми віримо в перемогу. І ми віримо у швидку перемогу нашої землі, нашої країни. Ми дуже вдячні всім, хто залишився і має можливість допомагати з кожною хвилиною, щоб перемога була дедалі ближче. Це і військові, і цивільні, і волонтери, і всі-всі-всі.