Мені тридцять років. До початку війни я мешкала з сім’єю у Волноваському районі Донецької області. Ми переїхали туди з Донецька у 2014 році.
Зранку 24 лютого зателефонувала подруга й розповіла про обстріли Волновахи. Ми жили неподалік. Я дуже злякалася. Не знала, що робити.
У перші дні війни спорожніли магазини. Ми харчувалися тим, що залишалося вдома. Зникли світло і вода. Згодом був організований підвіз води, запрацювали магазини.
За кілька днів окупанти дійшли до нашого села. Унаслідок обстрілів у моєму будинку вилетіли вікна, був пошкоджений дах.
Я з дітьми переїхала до бабусі. Потім поїхала на неокуповану територію, щоб бути поряд з чоловіком. Він служить в ЗСУ.
Добиралися через росію, Прибалтику й Польщу. Я сама з малими дітьми подолала цей шлях. Зараз живемо в Лебедині. Нас прийняла тітка чоловіка. Старший син пішов до школи. У нього з’явилися тут друзі.
У моєму будинку живуть окупанти. Я зрозуміла, що навряд чи потраплю колись додому. Дуже сумую за рідними. Рідко вдається додзвонитися до них.
Вірю, що війна закінчиться нашою перемогою. Хочу, щоб чоловік був поряд, що ми жили щасливо.