Юлія з родиною виїжджала з Харкова під обстрілами. Тиха Вінниця їх теж зустріла вибухами – щастя, що вони обрали дорогу через місто, а не через аеропорт

Я народилася в Харкові й усе життя там мешкала. До повномасштабного вторгнення жила нормальним, щасливим життям. Після 24 лютого все змінилося. Ми з родиною були змушені поїхати з дому, переїжджати з міста у місто. Уже більше року минуло, та, на жаль, ми не маємо змоги повернутись додому, хоча дуже хочемо.

Була п’ята ранку, ми з чоловіком спали. Подзвонила його мама і сказала: «Синку, почалася війна». Він мене розбудив - я нічого не розуміла. Чомусь було навіть трохи смішно, але рівно до того моменту, коли ми вперше почули декілька вибухів. Ми з чоловіком жили на Салтівці, про неї тепер знає вся Україна. Були недалеко від виїзду з Харкова. Коли вийшли на балкон і побачили ці вибухи, були шоковані. Я відчула настільки сильний стрес, що майже нічого не пам’ятаю про той день.

Ми прийняли рішення виїжджати. Мій чоловік поїхав зі своїми батьками, а я зі своїми. Коли виїжджали з Харкова, наша машина, повна людей і домашніх тварин, застрягла в снігу.

Ми з мамою штовхали машину, а у нас над головами летіли ракети.

Тяжко було, коли ми жили усі разом: я, чоловік, батьки та родичі. У нас були фінансові труднощі. Потрібно було щось робити, щоб виживати. Ми переїжджали з місця на місце і всюди мали якісь пригоди.

Коли на початку березня захворів тато, йому терміново потрібна була медична допомога. Ми тоді були під Хмельницьким. Батьки поїхали до міста, їх дуже швидко прийняли й зробили татові операцію без жодних проблем. Така уважність і турбота про людей нас приємно вразила.

Ми мали всі шанси загинути, коли заїхали у Вінницьку область.

Ми сперечались з татом: їхати через аеропорт чи через центр міста. Вирішили поїхати через центр міста, і якраз почули два вибухи – окупанти обстріляли аеропорт.  

Я думаю, що таки навчилась переживати стреси. На початку війни я плакала через день. Дивилася новини й ридала. Зараз уже набагато легше. Погані новини залишають шрами на серці, але ми вже більш-менш пристосувалися до нових обставин життя.

Ставлення до життя змінилося: тепер матеріальне не має такого значення, як раніше. Важливо лише, щоб родичі й друзі були живі та здорові. Ми дуже радіємо, що маємо змогу працювати, їсти, пити, спати під теплою ковдрою, приймати гарячий душ. Це все раніше так не цінувалося, як зараз.

Мені здається, що війна закінчиться несподівано для нас. І тільки перемогою. Я подорожувала до війни, жила в різних країнах і Україна для мене – одна з найкращих. У мене була можливість виїхати за кордон, але я хочу жити тут. Україна – мій дім.