Ми з чоловіком весь час були у себе в селі, всі страхи перенесли тут. Тепер хворіємо, бо таке перенесли. В хаті пошкодження є, вікна вилетіли і дах побило. 

Перший день війни запам’ятався жахом. Літали, стріляли, бомбили над нами. Тут прифронтова смуга, нам тут самим першим попадало. Стреси були страшні: до сих пір трусимось, як бомби вибухають, і переносимо стреси. Вночі і вдень бомблять, у нас тиші немає до сих пір. 

Наша староста сама розвозила гуманітарку перші пів року. На вулицю завезе, а ми підбігли і розібрали. Ніякої гуманітарної катастрофи не було, допомогу від держави отримували. Від Польщі отримали допомогу і від ООН.

Перший рік війни люди були добріші і більш згуртовані, один за одного переживали. Другий рік показав, які люди різні. Багато виїжджало, трішки повернулось, а багато ще не повернулось.  Ті, що тут були і перенесли все, і ті, що нічого не бачили і не знають - відношення різне один до одного. 

Побило нас, сильно пошкодило будинки, то дякую державі, волонтерам і всім, хто допомагав. дах допомогли накрити і вікна вставили. 

Перший рік люди були доброзичливі, волонтери дуже допомагали. Мене вразило, що нас ніхто в біді не залишив і до сих пір не залишає. Ми отримуємо хлібину на тиждень - це теж допомога велика для пенсіонерів і старих людей, які хворіють, це дуже приємно.

Мій один син розривається між двома сім’ями, бо там теща онкохвора і ми старі. А роботи в сина немає. Я вже у віці, багато болячок. Хворію, і стреси мене добивають. Я не можу бути спокійна і не можу з ними боротись. 

Я б хотіла, щоб закінчилась війна, і з усіма рідними побачитись. Я в такому віці, що мені хочеться їх побачити і обійняти. Щоб швидше закінчилась війна, а після війни будемо думати, як жити далі. Я думаю, що все буде добре, аби тільки закінчилась війна.