Гонтаренко Олексій, 15 років, учень 10-Б класу СШ №53, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Коцар Ольга Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Сьогодні я розповім, як війна вплинула на мою родину, та висловлю свої думки щодо ситуації, яка зараз відбувається в нашій країні.

Двадцять четверте лютого почалося з протяжного сигналу мобільного посеред ночі. Прокинувшись, почав думати, з якою метою хтось хоче поспілкуватися в такий ранній час. Крізь постійні телефонні дзвінки до мене почали долітати далекі звуки, схожі на приглушені вибухи. Тоді вирішив піднятися з ліжка й подивитися у вікно. Усе, що розгледів через глибоку темряву, були спалахи на обрії. Приголомшений побаченим, побіг до батьків. Вони сиділи перед телевізором і дивилися  екстрені новини, у яких повідомлялось про те, що почалася повномасштабна війна.

Звичайно, новини про початок російського нападу шокували. У мені водночас вирували різні емоції: у душі було місце й для страху з панікою, і для гніву з огидою на людей, які почали цю війну. Хоча насправді, ураховуючи таку ситуацію, сам не міг зрозуміти всіх своїх відчуттів. На той момент ніхто з нас не усвідомлював справжню трагедію, яка спіткала Україну. Але всі ясно розуміли той факт, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Спочатку думав, що війна не триватиме довго, але події, які пізніше відбулися, зруйнували хибну ілюзію щодо майбутнього.

З першого дня війна вже суттєво вплинула на мою родину. Порадившись, увечері ми виїхали з Києва. Точкою призначення був будинок за містом в тридцятьох кілометрах від Києва. На нашому шляху - неймовірно великі затори. Ділянку довжиною два кілометри намагалися проїхати дві години, постійно чуючи далекі вибухи, і періодично в небі з грізним звуком проносилися літаки. Дуже втомленими, приїхали о дев’ятій годині вечора. Погіршувало нашу ситуацію також те, що був кінець зими, а будинок не опалювався. У першу чергу батько почав звільняти підвал, щоб перенести туди обогрівач та ковдри з подушками для безпечної ночівлі. Перебували на дачі протягом місяця.

Кожен день був досить важким, через постійні повітряні тривоги, невтішні новини й періодичні вибухи й постріли,

які лякали тим, що ми не розуміли, на якій відстані відбуваються воєнні дії. Мамі пропонували знайомі забрати мене і виїхати за кордон, але вона відмовилася залишати чоловіка, літніх батьків у такий складний час. Вона переконана, що залишати країну омиту сльозами, недоречно. Я пишаюся своєю ненькою!

За місяць нам вдалося поїхати ще далі від Києва. Нашим новим місцем призначення було село недалеко від Черкас, де жили мої бабуся з дідусем. Там ми почували себе у більшій безпеці, ніж на дачі тому, що не було чутно ніяких вибухів і майже не було сигналів повітряної тривоги.  На вулиці все ще лежав сніг, було дуже холодно, а опалювалася лише невелична кімната, де й спали всі мешканці. Ніхто не зважав на незручності, бо були разом у безпеці.

До початку повномасштабного вторгнення я насправді не знав, що таке жорстокість. Протягом цих місяців бачив у новинах багато страшних речей і все більше дивувався, на які злочини спроможні росіяни, наскільки люди вірять у пропаганду.

Сильно вразила байдужість до страждання інших. Не міг повірити, що хтось, не вагаючись, виконує злочинні накази, готовий навіть організувати масові вбивства.

Бачачи страждання невинного народу, я найбільше бажаю миру, коли не гинуть люди, не руйнуються міста, не ллється кров, не літають ракети й не лунають постріли й вибухи.

Я впевнений, що закінчиться це кровопролиття повною поразкою країни-агресора, загояться рани нашої неньки, незламний український народ відбудує свою Батьківщину.