Мені 63 роки. Я переселенка, приїхала я з Донбасу, з міста Часів Яр, де зараз нічого не залишилося від моєї квартири, все - під нуль. Нам пощастило вискочити, коли до нас у квартиру прилетіла ракета. Ми вскочили в свою машину легкову і поїхали. Це було рік назад.  

Курей ми залишили людям. Все, що було в нас у підвалі, ми роздали по вулиці. Яка була картопля, закупорка - все роздали. Взяли собак і чотирьох котів: кішку і кошенят, речі, які можна було положити в легкову машину, і виїхали. Тепер мешкаємо з сім’єю в Черкаській області. Ми отримуємо пенсію і розраховуємо тільки на неї. Ліки, дякую Богу, мені дають.

Я діабетик, на інсуліні живу, і мені його виписують в лікарні безкоштовно – це на сьогоднішній день радує. 

Ми все життя прожили в Україні, заробили тут пенсію, тут платили податки. А  тепер нас незрозуміло хто «прийшов визволяти». Мені цього зовсім не потрібно. У мене мама руська, батько українець. У мого чоловіка також мама руська, батько українець. Як нам це ділить, я не знаю. Ми хочемо миру,  щоб окупант Богом був покараний. Бо люди, мені здається, його не покарають. 

Радуюся, що сюди тільки сирена долітає. Дай Бог, щоб цих прильотів ніколи не бачити. Бог нас береже – ми залишилися живі. Але у нас більше нічого немає. Залишалася бомжем в 63 роки.