Мені 49 років, у нас із чоловіком сім’я, ми пережили окупацію. У мене є донька, онучка. Дуже було нам важко, коли були тут рашисти. Пам’ятаємо, як сюди зайшло 12 тисяч, все було усіяно танками. Ми боялися на двір виходити.

Світла у нас не було, газ купували в балонах. Їжа у нас була. Ми молоко, яйця міняли у росіян на іншу їжу. Можливо, нас хтось осудить, але у нас вибору не було.

Шокувало, коли у нас руйнували домівки, розбивали село, і ми не знали, куди дитину ховати.

Ми не виїжджали - тут були, в окупації. Звісно, боїмося і досі, шок великий від цього. 

Хочеться дожити до старості і подивитися, як онуки будуть женитися. І щоб скоріше все це закінчилося.