Мені 59 років, я з Поліг, живу одна. Є син, в нього п’ятеро дітей. Живу для них. З чоловіком розійшлася у війну - в квітні. Тяжко, ну нічого.

Я вдома спала, нічого не почула. Прокинулася, син зателефонував і сказав, що війна почалася. Але до нас дуже швидко все дійшло. З березня у нас почалися бої, а потім росіяни зайшли до нас в Пологи. 

Біля моєї хати гучно стріляли. Мені довелося виходити прямо під обстрілом. 

Я пішла до невістки у Вознесенку – це рядом з Пологами. Деякий час я там побула, а потім почали виїжджати і звідти, бо там літали гелікоптери й дуже стріляли. Син машиною мене вивіз.

Я залишилася без хати, без нічого. Це дуже важко. Грошей постійно не хватає, роботи немає. У моєму віці не беруть вже нікуди.

Зараз я у Запоріжжі. Це – місто, яке я знаю, часто тут бувала, і недалеко від дому. 

Віримо, що повернемося додому, коли цих рашистів виженуть з нашої землі.