Мені 85 років. З чоловіком виростили двоє діточок. Ми купили у Снігурівці хатку, будували її, роботи не боялися. А потім прийшли оці страшні… 

У Снігурівку росіяни зайшли 19 березня. Я живу біля Херсонської траси. Бачила, скільки техніки їхало з їхніми прапорами. Ми жили в окупації. 

Чого вони тільки не робили! По хатах ходили, документи перевіряли. Зброю свою страшну між хатами поставили, стріляли. Це був справжній геноцид. Не давали нам спати, постійно бабахали. Ходили з автоматами. У страху нас тримали.

11 квітня обстріляли мою хату, дах майже зняло з усіх трьох кімнат. Вони зруйновані, пошкоджені. У мене один син хворий, а інший поїхав із жінкою до Миколаєва, бо нас сильно обстрілювали. Там допомагав із кумом відновлювати машини, які волонтери привозили. Він вісім місяців там. А мені добрі сусіди допомогли, шифер привезли. Дякую Фонду Ріната Ахметова. Ми отримували від вас коробку з продуктами.

Я довго не могла заходити в хату. Страх великий був. Тільки дім трошки до ладу привели, якось заспокоїлися – і знову повернувся страх, бо воно бахкає й бахкає. Я схудла на 35 кілограмів, хвороб додалося. З сусідами ми згуртувалися, допомагаємо одне одному.

А коли наші прийшли, ми так раділи! На коліна падали і кричали: «Дякуємо!» Ми молилися на них. 

У мене тільки одна мрія: щоб усе це закінчилося й розквітнула наша Україна. І щоб західні партнери допомогли нам, дали зброю, щоб ми могли прогнати росіян із нашої землі. 

Хочеться дочекатися перемоги. Хочеться всміхатися. Ми вже забули, що таке усмішка. Нас постійно обстрілюють… 

Чим скоріше наші партнери все дадуть, тим швидше ЗСУ проженуть ворога з нашої землі. Не хочеться, щоб затягувалася війна. Уже нема ні сил, ні здоров’я. Уночі не спимо. Постійно стрілянина, вибухи. Вікна розбиті, плівкою закриті. Це просто жах! Так і живемо.