Ми з села Євгеніївка Снігурівського району. Я нікуди не виїжджала. В мене господарство вдома - я за ним дивилася, то весь час тут просиділа.

В мене було дві корови, я їх здала - трошки гроші були. І ще одна корова була, то молоко було. 

Я в росіян гуманітарну допомогу не брала. Мені навіть сусіди погрожували, що я не беру.

Мій чоловік воював з першого дня війни - ще з 2014 року. То мене тут наші здавали чеченцям - до мене з обшуками приходили. Я все ховала: і прапори, і військову форму. Важко було, звісно. Біля нас танки стояли. 

У нас дуже багато людей, які перевзулися - тож орки процвітали. У нас десь відсотків десять проукраїнських людей. Ми думали, що їх накажуть, а їм нічого не зробили. До мене сусіди приходили і казали: «Будєш на колєнях лазить!», а зараз вони український прапор повісили – і їм нічого. Я і говорила СБУ, але – нічого. 

Найприємніший момент був, коли наші хлопці нас звільнили. Ми такі раді були! Ми так зустрічали їх!

Чоловікові вже 60 років - він повернувся з фронту, тепер легше стало.

Хочеться щоб війна швидше закінчилася, дуже нам хочеться. Вже неможливо терпіти.