Ми не вірили, що буде таке неподобство. Наш дім був дуже дружній. Керуючий будинком обладнав підвал, щоб ми могли там розміститися. У тому підвалі ми просиділи майже місяць, починаючи з кінця лютого. І якби нас не вигнали звідти "днрівці", ми б, може, там до кінця війни просиділи. Підвал був дуже міцний.

З продуктами і з усім іншим у підвалі нестачі не було. Всі ділилися всім, чим мали. Пережили весь цей жах. Але потім, коли вийшли з підвалу, нам довелося йти у невідомість. Ми залишились ні з чим. Бігали під кулями. Те, що ми пережили, неможливо передати. Це був холод і голод. Так настраждались! Будинок трусився - нам здавалося, що це вже кінець. Але завдяки міцному фундаменту ми залишилися живі. 

Шокували трупи, які лежали скрізь. Бачили відірвані ноги й руки. Людей ховали біля будинків, як квіти на клумбі. Де місце було, там і закопували. Страх у мене був перед очима, і більше нічого. Ми дивом залишилися живі. Були моменти, коли люди йшли, а їм у спини стріляли. 

Нас із сином прихистили знайомі. Сина на кожному повороті роздягали, перевіряли. Я вирішила шукати вихід. Везли всі у бік росії, але нам пощастило - ми знайшли гарного чоловіка, і він нас вивіз у Бердянськ. Там нам дали прихисток у дитячому таборі, годували. Знайшли перевізників-волонтерів, які нас доправили до Запоріжжя. Звідти уже - у Дніпро. Тут ми і залишились. 

Це страшно згадувати. Я із психологом спілкувалася, намагаюся себе опанувати. Іноді відчуваю себе ніби у прірві і не розумію як з неї вибратись. У мене нічого не залишилося. У 63 роки я залишилася ні з чим. Додому хочеться, а будинку вже немає. Намагаємося виживати. Дякую вам за допомогу. У нас є хаб ЯМаріуполь, де нас дуже підтримують. 

Хотілося б, щоб війна вже скінчилась. Я вірю, що вона закінчиться у нашу користь. Наші хлопці відстоять нашу Україну. Я дуже чекаю миру, щоб не було війни.