Тетяна з Маріуполя, але війна її застала в Києві. Вона була для своїх колег з окупації ниточкою, яка з’єднувала їх із зовнішнім світом

Я приїхала у Маріуполь у 1998 році. Вступила в ПГТУ і пішла працювати, вийшла заміж. Працювала. Чудове було життя, а зараз ми - безхатьки.

Коли почалася війна, я була у Києві. У мене були білети додому на 26 лютого, і я сподівалась, що зможу повернутись. Третього березня я втратила зв’язок зі своїми колегами. Це було важко. Я читала новини в Інтернеті, щоб хоч трохи розуміти, яка обстановка у рідному місті. Раз на три дні головний бухгалтер шукала якусь вишку та телефонувала. Я  шукала новини і все їй розповідала, а вона вже колегам, ті – одне одному, перебігаючи по місту. Я була на зв’язку і чекала, хто виїде. Кожного зустрічала, намагалась усім допомогти, знайти, де розмістити.

З часом я виїхала з Києва до Білої Церкви. Приємно вразило відношення жителів до нас, переселенців. Сюди приїхали три родини моїх друзів. Коли люді дізнавались, що ми з Маріуполя, то допомагали усім, чим могли. Перукар робив стрижку безкоштовно, на ринку люди віддавали речі майже даром. І так було у всьому. Моя подруга навіть плакала - її мамі безкоштовно надали інвалідне крісло. Люди робили знижки на ремонт авто, яке постраждало від танків. Було приємно відчували, що нас не кинули на призволяще. 

Мене шокувало звірство, з яким окупанти вбивали людей, розбивали місто. Ми все життя їздили до родичів, до друзів у Таганрог, в Ростов, а зараз я більше не можу з ними спілкуватись.

Я ридала, коли бомбили лікарню, Драмтеатр – там жили наші близькі, знайомі.

Шокувала жорстокість, з якою окупанти вбивали. Особливо - донецькі. Мої знайомі виїжджали, і днрівці їм казали: «Що, біжите? Ну, біжіть. Ви тут жирували, а ми приїхали стерти ваше місто у попіл». Це говорили люди, які жили за 100 кілометрів від нас.

З усіма рідними і знайомими я зараз маю зв’язок. Одна тітка в Новоазовську, інші тітка та дядько – на дачі у передмісті Маріуполя. Дехто виїхав у Європу.  Я рада, що ми можемо спілкуватись завдяки соцмережам, але розумію, що  минулого не повернути - це вже буде нове місто. Це вже інше життя. Я залишилася в Київські області, мої колеги - хто в Вінниці, хто в Чернівцях, хто в Запорожжі.

Я поїду додому, як тільки звільнять Маріуполь. Раніше ми критикували наше місто, що воно так далеко від усіх гарних міст країни. А зараз я розумію, що воно завжди для мене було найкраще. Я поїду додому, відремонтую будинок, повернуся на роботу.