«ДНРівці» стріляли нам з дружиною по ногах»

Сергій Степанович на власні очі бачив, що чинили окупанти. Скільки міг, він допомагав рятувати людей, жінок з обстріляного пологового будинку. І серед цього страхіття найбільше його дивувало поводження українців, які завзято підтримували загарбників.

Я жив майже в центрі Маріуполя, на площі Кірова. Це один із найбільш постраждалих районів, він ущент розбомблений. Я працював у Маріуполі головним інженером басейну «Нептун». Коли почалася війна, ми якраз повинні були запустити басейн. Але потім ми намагалися хоча б зберегти його. Приїжджали туди. Я допомагав потерпілим і заразом працював.

За півтори доби до того нам завезли гуманітарну допомогу – те, що позабирали зі складів. В той ранок, коли мали прийти люди, щоб отримувати «гуманітарку», на басейн скинули бомбу. Через пару годин ще одну бомбу скинули на Драмтеатр. Ми навіть знаємо, хто доніс росіянам про наші плани. Але сталось не так, як вони собі гадали: ми роздали допомогу напередодні. Тож півтори тисячі людей, яких вони планували вбити, стояли в черзі по допомогу не тоді, коли рашисти розраховували.

Щоб убезпечити жінок з пологового, я розмістив їх у машинному залі – це якраз під п’ятдесятиметровим басейном. Був чоловік, який опікувався медичними питаннями. Він привіз обладнання для пологів, та стався вибух. Добре, що всі ці жінки й деякі люди були під басейном - шестиметровий шар води врятував багато життів. Одна з вагітних ось-ось мала народжувати. Вона чомусь пішла з машинного залу на другий поверх саме в той час, коли в нас влучила бомба. Жінка лишилася жива, але їй ногу придавило тренажером. Ногу потім відрізали. Подальшу її долю я не знаю. Тих жінок кудись забрали. Забрали і частину обладнання для пологів, яке понівечила бомба. Того ж дня я був змушений відкрити аварійні крани і вилити на вулицю всю воду з басейну. Це все було 16 березня. Потім я їхав, і неподалік від мене розірвалася бомба. Мене контузило (я й досі трохи недочуваю), перевернулась машина. Машина була на ходу, акумулятор трохи закоротило. Мені допомогли, перевернули машину, і я доїхав додому. Але після цього вже нікуди не їздив.

Почали наш район обстрілювати 17 березня. У мене приватний будинок. Ми з дружиною пішли до підвалу багатоповерхівки навпроти. Першу добу були там, але в багатоповерхівку влучило з літака одразу дві ракети – в дах і цоколь, і нас заблокувало. Добре, що там були труби в підвалі - я ними проробив лаз, і ми вибралися десь під ранок.

Потім ми жили в іншому домі на Кіровській до 23 березня. Я там захворів на запалення легень.

Коли ходив додому по ліки, я зазнав поранення – автоматники стріляли по ногах нам з дружиною. Сталося це так. У мого сусіда від вибухів вікна повилітали. В нього діти маленькі були – десь років п’яти і дев’яти. Діти мерзли, топити було нічим, і він забивав плівкою вікно. Він забивав, а недалеко на бугрі п’яні орки стріляли по його даху. Це були не рашисти, а «ДНРівці». Сусід повернувся і сказав: «Что вы делаете? Здесь дети. Я не могу забить, они замерзают». А вони у відповідь – кілька черг по ньому. Застрелили.

Моя жінка зайшла за дім, щоб в неї не влучили - вони ж по ногах стріляли. А я намагався до того сусіда підійти, щоб подивитися, чи можна допомогти. Пару разів намагався, але вони стріляли по ногах беззупинно. Поранили мене.

Жаль, звісно. Молодий чоловік, років 40, може. Це було десь 18-19 березня. Час, як у тумані був, тому мало хто пам’ятав ці дні. Маріупольці воду зі снігу збирали. Виходили з підвалу, щоб приготувати й поїсти. Рашисти стріляли в зруйновані будинки з вогнеметів, щоб спалити їх до кінця.

Вони скидали або бомби, або ракети. Бомби, звичайно, страшно, хоча для мене в Маріуполі найстрашнішими були міни – від них сховатися в домі неможливо. Коли стріляли снарядами, було не так страшно, тому що можна було сховатися десь за будинком або зайти в дальню кімнату, щоб було дві стіни і їх не пробило. Хоча росіяни стріляли з танків декілька разів в одну точку, щоб прошити внутрішню сторону будинку. Та це не так страшно. А міни летіли вертикально - зверху вниз. Вони летіли, і якщо не заховався – це біда.

17 березня міста Маріуполя вже не було як такого. Ми знали, що діти хвилюються за нас, тож пішли повідомити, що ми живі в єдине місце, де іноді ще можна було «спіймати» Водафон - в чотирнадцятиповерхівку на площі Кірова. Коли ми там були, чоловік 10-15 намагались надіслати повідомлення близьким. Щойно ми звідти пішли, штурмовик скинув на будинок одразу дві бомби. Через півгодини танки випустили в будинок понад півсотні снарядів – вони цілеспрямовано його знищили. Я не знаю, скільки людей там загинуло.

Числа 23 чи 24 ми з жінкою побачили вогнеметників коло підвалу, де ховалися, і вирішили вийти в інший район. Пішли зовсім без речей.  Пройшли дві лінії вогню. Богу дякувати, що зосталися живі, тому що проходили міни.  Вирва посередині дороги була деревом завалена. Жінка намагалася під деревом пролізти, а у неї ноги відняло від переживання, не могла встати. Я підійшов, а в неї ноги – як ото у воді судома.  Коли її піднімав, ззаду шарахнула міна. Добре, що до неї нагнувся - живі зосталися обоє. Потім ми прийшли до моєї помічниці по роботі, до першого квітня в неї побули.  

Мені ставало все гірше, тяжко було ходити, але ми таки вирішили піти з міста, тому що мене здали окупантам. Вони знали, що я допомагав людям, мав проукраїнську позицію і вже приходили до моєї дружини з питаннями. Тож ми пішли, вийшли з міста через кладовище – нам вдалося вибратися живими.

У мене був друг, нині покійний, він допоміг нам забрати машину. Дружину ми залишили за містом, а самі через день подалися до Маріуполя по автівку. Вона після перекидання була пом’ята, але на ходу. Я знову вийшов пішки, а він вигнав мою машину через Володарське (нині Нікольське) шосе, підібрав мене на трасі і ми доїхали до Мангуша. Друг знайшов десь трохи бензину, щоб нам доїхати до Бредянська. Ми поїхали через Урзуф полями, але нас спіймали та повернули. Ще не було централізованої фільтрації, та нам сказали, що вже в будь-якому разі не відпустять - змусили фільтрацію проходити на місці.

Але навіть росіяни розуміли, в якому я був стані: з пораненими ногами, контузією та запаленням легенів. Потім, на вільній землі, медики сказали, що я дивом вижив – в крові була купа гною. Отож, коли треба було щось писати під час фільтрації, я відмовився. Вони махнули рукою, і ми з жінкою поїхали.

З того дня почалися наші пригоди. Це було навіть карколомніше, ніж в Маріуполі. Окупанти бачили стан машини, мій стан, і багато питань не ставили. За їх порадою ми поїхали через Пологи. Ми їхали не в колоні, а самі з жінкою. Ось тут і почалося. Там було 17 чи 18 блокпостів. Кадирівці змушували роздягатися. Таке приниження було в Пологах! Через них мало хто їхав, тому що там якраз був фронт, лінія вогню. Ще на двох блокпостах погрожували стріляти за те, що не маємо білої пов’язки – відзнаки, що ми їх підтримуємо. Та мені було вже байдуже – я мав прострелені ноги. Сказав їм прямо, що мене вже не злякати - нехай стріляють. Вони глянули на мої закривавлені ноги в дірявих джинсах і відпустили нас.

Після того як пройшли останні блокпости, ми поїхали на Оріхів. Нам якраз пробило колесо, поряд вибухали міни, снаряди – йшов бій. Та якось дивом проїхали, зосталися живі. А там уже - свої: сльози, поцілунки, обійми. І вже з Оріхова ми поїхали на Запоріжжя, а потім - на Хмельниччину. Машина дуже була побита уламками, без ресор. Я їхав і думав, що лопнуть пружини.

Один мій знайомий потім розповідав, що через кілька днів після нашого від’їзду росіяни на нашій вулиці розстріляли прямо біля паркану трьох українських військових. Вони роздягли їх, позабирали нагороди якісь перед розстрілом, і заборонили людям підходити до них, щоб поховати. Сказав, довго вони лежали так – роздягнені, розстріляні. Словом, орки - справжні звірі.

Я вірю, що війна скінчиться до Нового року. Я не знаю, яким буде моє майбутнє. У мене ні будинку, нічого немає. Мені порекомендували подати позов проти росії, щоб відшкодувати зруйнований будинок. Я маю докази злочинів, які чинили росіяни.

Але ж це війна, треба розуміти, що відповідь обов'язкова. Вони ж захищалися, а не наступали, не розстрілювали жителів і будинки. Приблизно 60 чоловік були в підвалі, де ми з дружиною переховувались. І лише четверо мали проукраїнський настрій. Решта були впевнені, що їх обстрілювали українські військові. Я намагався пояснити, що це летять штурмовики, що ми вже три тижні, як заблоковані від українських військ, переконував подивитись, з якого боку йдуть обстріли. Відповідь мене вразила: вони не хочуть дивитись, бо й так знають, що там робиться. Знають, сидячи в підвалі.

Дуже важко було. Ми говорили там російською. Тому я собі дав обітницю обов’язково навчитись спілкуватися українською. Я постараюся забути цю рашистську мову, хоча я спілкувався нею все життя. Мене навіть не так дратували ці рашисти-окупанти, як свої, котрі виявилися не білими, а чорними.