Для нашої родини війна почалася у 2014 році. З дворічною дитиною ми виїхали з Горлівки до Святогірська, потім переїхали до Торецька. На початку повномасштабного вторгнення мешкали у Торецьку. Виїхали 27 лютого у Львів, бо дитина знепритомніла після артобстрілу. Наразі сину 11 років, він не пам'ятає звідки він, не пам'ятає свого рідного дому. Син - це наша гордість, наше майбутнє.

Найбільші труднощі - невідомість та нестача грошей. Коли приїхали у Львів на евакуаційному потязі, були спустошені в нас було 1200 гривень. Дуже важко даються переїзди, втрачається здоров'я, віра в майбутнє. Шоком було саме вторгнення, страх, який паралізовував. Волонтери поселили в прихістку, спали на підлозі. Маючи інвалідність, дуже важко давалося таке життя.

Годували 1 раз, а їсти потрібно було тричі на день. Потім почала підробляти і знайшли недорогу квартиру. Чоловік пішов до ЗСУ, тому майже рік проживали з дитиною самі. Наразі чоловік лікується, після має бути комісований. Коли діти з музичної школи виступали у нас у прихістку, ми слухали і плакали. Як співали, як вірші Кобзаря читали, а у нас сльози лилися. До війни я працювала продавчинею. Наразі не працюю, бо погіршився стан здоров'я. Синочок забрав із собою маленьку м'яку іграшку з якою постійно спить. А на його рюкзаку висить маленька боксерська перчатка, яку ми купили у Маріуполі 5 лютого на змаганнях.