Через значну близькість до лінії фронту та постійні обстріли з боку рф, ми з родиною були вимушені шукати прихисток в інших містах України. Щоб убезпечити дитину, певний час жили у Львові та Дніпрі, а зараз — у Києві. Для нас завжди в пріоритеті була безпека дитини та її психоемоційний стан.

22 лютого ми з родиною перебували вдома, у Покровську. Зранку прокинулися від страшних вибухів і зрозуміли, що потрібно терміново збирати речі. Війна на Донеччині триває ще з 2014 року, і ми добре знаємо, що означають ці звуки. Мешканці нашого регіону живуть у війні вже десять років, але саме повномасштабне вторгнення змінило наше уявлення про реальність: постійний страх, невизначеність та скалічене дитинство стали частиною життя.

Найважчим моментом для мене була дорога в невідомість — з одним чемоданом і дитиною на руках, без чіткого розуміння, що робити далі. А ще — новина про те, що будинок моїх батьків, місце, де я виросла, потрапив під обстріл. Це боляче усвідомлювати й досі.

Дітям-переселенцям особливо потрібна психологічна допомога та підтримка. Вони вимушені адаптовуватися до нових умов життя, звикати до нових шкіл, шукати нових друзів і водночас — знаходити себе. Усі вони дуже хочуть додому, бо там кожен кут знайомий, але повертатися небезпечно.

Катастрофи ми не пережили, але знайти себе на новому місці виявилося надзвичайно складно. Це і пошук роботи, і засобів існування, і постійне хвилювання через високі ціни на оренду житла. Проте ми намагаємось триматися, бо іншого вибору у нас немає.