Кисіль Ірина, вчитель, Заліський ліцей Заболоттівської селищної ради

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

"Все те не наше, що нас покидає" (Григорій Сковорода)

Ти любиш цукерки? Будь-які? Або такі, як в дитинстві тобі насипали в жменю – «Барбарис» чи «Ромашку»? Пригадуєш, коли дуже хотілося солодкого, то бабуся відрізала шматок хліба, скроплювала холодною водою, вмочувала в цукор і давала це з’їсти?

О, це був найкращий дофамін мого дитинства. Після цього хотілося переносити всю воду на город, просапати всі бур’яни і навіть полетіти… в космос. Чого ще треба для дитини?!

Але зараз я не люблю солодощі, просто ненавиджу вигаданих людиною хімічних смаків і добавок. Це сталося три роки тому. А, до речі, розкажу трохи про себе. Мене звуть Ірина і я вчителька, працюю в школі вже 13 років. З початку професійного шляху я завжди була «живчиком»: творчий гармидер в голові, купа ідей і планів, постійний розвиток, робота з учнями. Солодощі змушували мене літати. З’їв цукерку – і згенерував нову ідею. А зараз усе по-іншому.

Так-от: три роки тому я стала мамою вдруге. Така очікувана подія, таке щастя для сім’ї.

Але потім я перестала їсти цукерки. А якщо чесно, почала обирати лише якісні солодощі, бо від деяких у мене з’являлась алергія і виникали емоційні розлади.

А знаєте, насправді, для мене цукерки порівнюються з людьми. Вони можуть дати або миттєвий енергетичний імпульс, або приносять зайві калорії.

І тут якраз я про людей кажу (якщо ви вже зрозуміли). У декретній відпустці я ще їла солодощі, тобто, (скажу по секрету), спілкувалася з усіма колегами, думала, що ми – дружній колектив. Після шести місяців декрету я вирішила вийти на роботу. Це була необхідність. Домашні побутові справи трохи емоційно випалювали мене як творчу особистість, але насправді була й фінансова сторона в усьому цьому. Ми з чоловіком обидва вчителюємо – тому рішення прийняли твердо і одностайно. Якісь гроші, і все-таки спілкування в колективі.

І я вийшла на пів ставки. Але трапилося те, чого я боялася.

До декрету я була керівником 8 класу. Нелегкі діти, скажу тобі так, але намагалася тримати їх в дисципліні, проте й завжди створювала дружню атмосферу в колективі. І тут я повертаюся на роботу, планую поїздку з класом і ще безліч нових справ хочу реалізувати, але отримую подарунок – пакунок солодкої брехні і бруду у свою адресу. Колега, що була замість мене класним керівником, підбурює учнів проти мене, збирає підписи в батьків і поливає мене брудом перед усім колективом учнів і батьків.

Відтоді я не люблю цукерок!!! Особливо тих, що зовні привабливі, а всередині бридка мазня, огидна гнила начинка.

Для мене зникло навіть сонце на небі в ці дні, місяці. Колега в гарній обгортці зробила все, щоб мої учні мене ненавиділи. І вона отримала те, чого хотіла. Почалися місяці болю і занепаду. Мого. Моєї душі. Учні писали мені погрози, а я істерично плакала, годуючи маленьку донечку і не спавши ночами. Яскраві обгортки в людській подобі зробили мій світ нестерпним.

Втрата молока, нервові зриви – і в результаті проблеми зі здоров’ям.

Зараз мене нудить від цукерок, що яскравою оздобою притягують зір, а на смак як гнилий фрукт. Проте я добре зрозуміла просту істину Григорія Сковороди «Все те не наше, що нас покидає!» Так і є. Але щоб прийняти це, потрібен час, багато часу і ті, що допоможуть відновити крила, спалені дотла. Хай це буде не класна дорога шоколадка з горіхами, а звичайна барбариска, проте вона смакуватиме так солодко, що тобі знову захочеться літати.

Я довго підводила тебе до теми «Подія, яка змінила все. Сила допомоги».

Просто тобі треба було зрозуміти, чому я зараз ретельно обираю цукерки, тобто коло свого спілкування. Тепер моєю найулюбленішою цукеркою є моя сім’я, зокрема мій чоловік. Він став для мене тим хлібчиком з цукром у сірі дні пригнічення і розпачу. Обійми, слова підтримки і дуже хороші поради підняли мене з колін. Ті, хто хотіли принизити, кусали лікті, коли я відродилася із попелу, стала ще сильнішою і талановитішою.

Мої крила виросли завдяки допомозі чоловіка Артура. Він – нібито на перший погляд маленька «барбариска», та захистив мене і допоміг знайти сили. Тепер я точно знаю: те, що йде від нас, нам не потрібне. Я не повернулася до того класу, не спілкуюся з тою колегою, а головне: обираю солодощі не за обгорткою, а за складом.

За останній рік я виросла професійно: здобула багато перемог, відкрила громадську організацію, пройшла сертифікацію. А ця подія докорінно змінила моє життя. У дні жахливого стресу мій чоловік допоміг віднайти мені себе. І я скуштувала найкращого смаколика всього людського існування – силу справжньої любові, без яскравих обгорток, без гнилої начинки.

Зараз я щаслива!