Комарова Ірина

Новогуйвинський ліцей імені Сергія Процика

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шевчук Валентина Андріївна

«Війна. Моя історія»

24 лютого – день, що змінив життя, розділив його на «до» та «після»…

Ранок почався як зазвичай о сьомій, але цього разу зі слів мами: «Прокидайся, почалася війна». Я глянула у вікно, а там, все як у американських фільмах про кінець світу – люди масово виїжджають. Вулиці пустіли, а паніка посилювалась…

Тільки для мене війна почалась у 2014-му. Хоч я ще була малою, пішла у перший клас, але коли близька людина знаходиться у зоні бойових дій, усе відходить на другий план. Кожен день схожий на випробування, поки не почуєш рідний голос.

Мій дядько – Олександр, позивний – турист, захищав Україну у складі легендарної 30-тої ОМБ. Брав участь у боях за Донецький аеропорт, Широкине, Дебальцеве, Мар’янка, Іловайськ… Спочатку був закріплений за літаками, далі командиром танку. Рятуючи хлопців, що потрапили в оточення, попав під обстріли, де втратив побратима й «Мішку» - танк. Потім дядька перевели до піхоти. За всі свої геройські вчинки потрапив до сепарського сайту «Трибунал», де виносили вирок нашим захисникам. Був убитий про загадкових обставинах 4 червня 2016 року (ГОРІТИ В ПЕКЛІ ВСІМ ПРИЧЕТНИМ) з відповідним записом на сайті: «ліквідовано».

Його смерть неабияк завдала болю сім’ї й зокрема мені. Досі пам’ятаю його дзвінок зі словами «Очікуємо удачу по всіх військових аеродромах». Вони виявились пророчі.

У лютому 2022 після масштабного вторгнення я з сім’єю не виїхали ані за кордон, ані у інші міста й села, тому я дійсно була свідком усіх подій. Перші дні були не зрозумілі й лячні, чітко я не усвідомлювала, що сталось. Кілька разів моє та сусідні селища, що знаходяться у радіусі кілометру, бомбили, це відбувалось як 24 лютого о 5 ранку, так і надалі. Тоді ми з сім’єю спускались у сховище.

Пам’ятаю як спала з молодшим братом у коридорі, між двох стін, не зважаючи на те, є тривога чи ні. Насправді прихожа стала кімнатою, де ми жили, весь час сиділи там, а квартирою намагались пересуватись як можна менше.

Виходити на вулицю мені було необхідно, адже в мене є собака, яку потрібно вигулювати, це було не те, щоб страшно, але потрібно бути уважним. У березні того ж року через надмірний стрес мені довелось поїти улюбленця заспокійливими, адже він дуже важко переживав події війни.

Мій вітчим пішов до тероборони, були випадки коли вони ловили колаборантів та збивали дрони. Мама та я почали волонтерили: до певних пунктів збирали одяг, продукти, займались гуманітаркою, допомагали військовим, за потреби надавали медичну допомогу теробороні. Наразі ми також займаємось волонтерством, маємо команду й: плетемо маскувальні сітки, кікімори, робимо окопні свічки, мазі, проводимо акції (наприклад, восени був збір каштанів для подальшого їх використання у виготовлені медичних продуктів та ліків для військових).

Найцікавіше те, що у процесі написання цього тексту у моєму місті оголосили повітряну тривогу й кілька секунд тому я чула гул літака. Як для місця, де я живу, це нормально, але щоразу якось не по собі. 

Наостанок хочу додати, що мій дядько, військові, цивільні - всі, хто робить внески у життя нашої України, – найкращі.  Ми сильний народ й вистоїмо! Перемога неодмінно за нами!