Я заміжня, маю двох дітей. Ми з Харкова. 

24 лютого о 5:20 ранку був вибух, потім - іще. Я вийшла на балкон і побачила, що піднімається дим з боку білгородської траси - там, де моя дача була. Ми зрозуміли, що щось відбувається. Через кілька годин ми з родиною спустились у підвал разом з іншими жителями нашого будинку. Ночували там. Збирали речі, документи, домашніх тварин. Думали, що робити з нашими кішкою і собакою. 

Психологічні труднощі були найбільшими. Ми не були готові до війни. На щастя, у нас є певний запас міцності. Деякі продукти у нас були, і перший тиждень, коли було дуже важко, ми змогли вижити. Матеріально було складно, особливо тоді, коли переїхали. 

Був шок, коли над нашим будинком летів палаючий літак. Ми в цей час вийшли з холодного і вогкого підвалу, у якому дуже важко було перебувати, бо там плакали діти, голосили літні люди. 

Мешканці будинку допомагали одне одному. Коли ми переїхали до Полтави, нам допомагала місцева влада, волонтери, Фонд Ріната Ахметова. Тепер важко з електроенергією, світло дають за графіком. Але у нас вода набрана, ми до всього готові, і ми вистоїмо. 

Через три тижні виїхали з Харкова. Ми запасливі - у нас стояла на подвір'ї машина з повним баком пального. Валізи були зібрані з першого дня. Діти у підвалі почали хворіти. Одного разу, коли було затишшя, ми встали о п'ятій ранку і поїхали. Нам пощастило, що у нас був повний бак. Із собою забрали кішку і собаку. По дорозі були блокпости, затори, але ми досить швидко доїхали до Полтави. Її обрали через близькість до Харкова. 

Я педагог, трохи працюю онлайн. 

Для мене найкраще подолання стресу - це прибирання і турбота про ближніх. 

Я вважаю, що війна закінчиться тоді, коли хтось там зрозуміє, що нас не подолати. 

Ми залишаємось в Україні, старша дитина вступатиме у вуз, молодша піде до школи. Чоловік повернеться на роботу. Ми повернемось у Харків. Таке майбутнє я бачу для себе і для родини.