Басовська Катерина, 16 років, II курс, КЗ КОР «Стрітівський педагогічний фаховий коледж кобзарського мистецтва»

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Громадська Ніна Володимирівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять четвертого лютого Росія почала повномасштабне вторгнення на територію України. Ця дата докорінно змінила життя кожного українця. Всім було дуже тяжко усвідомити, як таке може відбуватися у двадцять першому столітті.

Двадцять третього лютого я була вдома у Миколаєві. Все було, як завжди, ввечері ми спокійно готувалися до наступного робочого дня. Але вже о четвертій ранку я почули три сильних вибухи, після яких почала літати авіація, тоді ми ще не знали, що вона була ворожа. Почувши це, ми написали татові, він був на роботі. Тато нас заспокоїв і сказав, що це навчання, але авіація не переставала літати. Мама, про всяк випадок, склала тривожну валізу, аж раптом нам зателефонувала дружина військовослужбовця і повідомила, що її чоловіка визвали по-тривозі. Так ми і зрозуміли, що почалась війна. У той момент я відчувала страх за себе, за свою сім‘ю, за тих, хто був у підвищеній небезпеці, та відчай у тому, що в наш час ще є такі люди, які зовсім не мають людяності.

Того дня я добряче переоцінила всі цінності, мені просто хотілось аби все якнайшвидше скінчилось, наче страшний сон. У ніч з двадцять четвертого на двадцять п‘яте лютого ми ночували вдома і це був крайній день за час війни, коли я вночі спала у своїй кімнаті на ліжку, адже, починаючи з наступної ночі, нам треба було спати у підвалі, бо в будинку було небезпечно.

Близько двох тижнів ми не могли порозумітися з думкою, що це відбувається на яву, але час йшов і треба було робити щось корисне, тож ми почали волонтерити. Ми з мамою пішли допомагати Товариству Червоного Хреста, допомагали їм фасувати продукти та речі, які були необхідні людям. Але ситуація в місті ставала дедалі складнішою і напруженішою, тож на початку квітня нам прийшлося евакуюватися за кордон, для мене це був дуже складний період.

Ми взяли з собою наші особисті документи, мамині робочі папери і бандуру, бо я просто не уявляю своє життя без музики. Я ніколи не думала, що мені буде так тяжко перебувати за кордоном. Згодом ситуація склалася так, що ми не могли лишитися далі і повернулися додому в Україну. По приїзду я відчула таке полегшення, що хотілось виявити всі свої емоції одразу. Але нам довелося ще раз залишити домівку, на цей раз по Україні, це будо складно, але легше, ніж закордон. Повернувшись в Україну, у мене з’явилося більше можливостей для волонтерства, я почала намагатися підтримувати моральний дух людей, запускати акції на підтримку ЗСУ і відчувала радість від того, що можу бути корисною.

До війни я займалася волонтерством, але це було не так інтенсивно, а з початком вторгнення я зрозуміла, що маю набагато більші можливості волонтерської діяльності. Я почала цінувати час та цінувати те, що маю.

Зараз більшість людей хочуть миру, а я хочу мирної перемоги. Для мене мир - це поняття, яке означає «договір», але дивлячись на країну агресора, ми розуміємо, що так не вийде. Тому я хочу, щоб ми донесли всьому світу, що Україна - сильна держава, яка зможе перемогти та жити в мирі.

Ми, українці, сильні люди, які завжди боролися і будуть боротися за свої права та незалежність. Тож не дамо ніяким ворогам знищувати нас та нашу культуру.