Ми - сім'я із Харкова. Маємо хлопчика Микиту - 8 років. Виїхали з міста 2 березня 2022 р. після бомбардування нашого району з літака бомбами. Спочатку поїхали до родичів у область у пгт. Слобожанський. Там була гуманітарна катастрофа - мости підірвані, і у містечко не привозили нічого. У селян купували курку живу і рубали во дворі. Але там потім також полетіли бомби. Ми знову вирушили в дорогу, куди їхати не знали - бензин обмежений, ми вирушили у м. Полтава. Доки їхали - попали під обстріл, але доїхали. З м. Полтава переїхали у м. Дніпро, там і залишились. Чоловік влаштувався на роботу, я - у Червоний хрест волонтером. Але гроші дуже швидко закінчувались. У Харкові у чоловіка знову розпочалась робота, і ми поїхали додому. Живемо ми біля ТЕЦ і відчуваємо на собі всі обстріли. Для мене і для дитини найбільший страх - це літаки, які літають над головою, а ми сидімо у погрібі і плачемо.

З гуманітарною катастрофою ми стикнулись поки були у області - не було ні ліків, ні харчів. Коли виїхали звідти у Дніпро, все було на полицях магазинів, але не було грошей.