Мені 33 роки, я інвалід дитинства другої групи, у мене поганий зір. Маю дитину віком 14 років. В перший день війни дуже страшно було. Дізналися про все з новин. 

Виїздили до Черкаської області, але нам не дуже сподобалося, бо треба десь дитині навчатися, а там такої змоги не було. 

Переїхали в Покровськ, а потім - у Дружківку. Спочатку були проблеми, а зараз уже все більш-менш. Але з їжею проблем не було, більше з опаленням. Діватися нам нікуди. Домівки своєї немає.

Мрію, щоб тихо було, мирно, щоб дитина навчалася. І взагалі, щоб люди усміхалися, щоб домівки були цілі.