«Дітям, які бачать і чують вибухи, доведеться психіку лікувати».

Звичайне було життя. Я ходила на роботу, діти - в школу, в садочок. Ми з Криворізького району. Не виїжджаю, бо на мені - бабуся, прикута до ліжка. Тому сидимо тут і дивимося на те, що коїться навкруги: нам тут «весело».

24 лютого була на роботі. В інтернеті прочитала, що почали бомбити Київ. Звісно, одразу - страх в очах, хвилювання за дітей, нерозуміння - що робити далі.

Я працювала у державній організації - мені одразу урізали заробітну плату, а в мене двоє дітей, чоловік не працює. І звісно, з дітьми ночувати в підвалі важко.

У нас проблем із їжею немає. Ми живемо в сільській місцевості - у нас є своє щось, і на бабусю видають допомогу.

Шокувала смерть людей. Особливо – дітей. Місяць назад в нас у дворі вбило людину - це для мене шок був.

Звісно, стрес у всіх, шок. Особливо – у дітей, які бачать і чують вибухи. То в подальшому прийдеться, звісно, психіку лікувати.

На колишній роботі допомагали памперсами для бабусі. І взагалі, гуманітарна допомога приємно дивує.

Мені здається, що нашим можновладцям потрібно сідати за стіл переговорів і вирішувати подальшу долю, бо немає нічого важливішого за життя людей, дітей.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/