"Моє рідне село потрапило до списку окупованих"

Келембет Катерина, 16 років, учениця 11-А класу КЗО "Середня загальноосвітня школа № 10 ім. І.І.Манжури"

Вчитель, що надихнув на написання есе: Мялик Валентина Андріївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Саме так почався наш ранок…Перший ранок повномаштабної війни. У той момент я відчувала як здоровий глуз покидає мене. Ці відчуття не можна передати словами. Я лише ставила собі запитання, на які не могла знайти відповіді. Від розуміння реальності навіть утратила свідомість.

Через деякий час я прийшла до тями і помітила, що перебуваю у будинку тітки. Тато відвіз мене саме туди, бо ми вже декілька років живемо удвох, без мами. Тітка швидко збирала речі тата, у той час як той, лише проникливо дивився в мої очі, наче вже прощався. Усе так і сталося, то був останній день нашої з ним зустрічі. Він пішов на війну добровольцем.

Не пройшло і п’яти днів, як моє рідне село потрапило до списку окупованих. Я і досі зі сльозами на очах згадую ті дні. Щодня по центральній вулиці проїздили колони ворожої техніки, які складалися з сотень танків і броньованих машин, вони були наповнені озброєними окупантами. Рашисти швидко освоїлися і навіть знайшли тих людей, які стали для них інформаторами. Ми дуже хвилювалися, адже були першими у списках «нацистів». Другого березня окупанти вперше увірвалися у дім мого дідуся, вони почали нещадно знищувати нові меблі та забирати дорогоцінні речі, але і на цьому зупинятися не збиралися.

Того ж дня, ми з родиною тітки вирушили до Запоріжжя, бо це було найближче місто, контроль над яким тримала Україна. Спочатку нам довелося декілька днів стояти у черзі з сотнями людей, які намагалися виїхати з окупованої території, а далі почалося найжахливіше. Я бачила тіла убитих людей, серед яких були маленькі діточки. Усюди були рештки машин та речей, які, імовірно, були підірвані на протитанкових мінах. Від жаху, побаченого дорогою до «свободи», я не могла стримувати сліз, мене розривало з середини питання «за що?», але ніхто не міг відповісти.

Зараз я живу в чудовому місті Дніпрі, яке майже кожного дня потерпає від ворожих обстрілів. Від звуку сирени, в мене кожного разу завмирає серце. Витримувати таке морально дуже складно, але все ж є одна радість: раз у два дні телефонує тато, хоч і розмовляти доводиться не більш ніж три хвилини, я не впадаю у відчай, адже розумію, йому зараз набагато складніше.

Війна забрала у мене найрідніших людей, які були для мене цілим світом. Кожного разу, коли починають розпитувати про мого тата або домівку - я не можу стримувати сліз, але я вірю, що колись я туди обов’язково повернусь!

На початку розповіді, я сказала про те, як почався наш ранок. Так, саме наш, бо ця війна об’єднала усіх українців, у яких є спільна мета: знищити ворога, який прийшов до нашої рідної України!