Я з Сумської області. У нас повна сім’я, четверо діток. Жили мирно і тихо, зранку збиралися до школи. У нас не було інтернету - ми не знали, що коїться. Ми далеко від міста то ми вибухів не чули. Я вів дітей на автобус, а мені сказали: «Вертайтеся назад, війна!» Потім через село пішли російські танки і війська, нас окупували. 

Ми спали з дітьми в кладовці, бо там немає скла. Я не знала, куди мені дітей заховати - на вулиці було дуже холодно, снігу багато, і через нас йшла техніка, більше тисячі одиниць.

Ми з односельцями згуртувалися. У нас є фірма з сільського господарства – начальник цієї фірми допомагав нам. В нього мука була, олія, гречка, перловка. Він так допомагав всьому селу! Ще у нього був генератор, ним ми качали воду на башню, хоч хлопці і боялися. От так ми і виживали. Ми не виїжджали, бо куди виїжджати з чотирма дітьми, кому ми потрібні?

З часом ми навіть звикли до цього. Коли наша територіальна оборона вибила їх від села, то звісно, стало легше: вже і не так страшно. Але коли йдуть повітряні тривоги, то дуже переживаєм, що діти в школі. Вони там в підвалі сидять: ми їм подавали і ковдри, і подушки, щоб їм там тепліше було.

Війна змінила не тільки родичів, а всіх людей. Люди згуртувалися. Стали всі дружні, старалися допомогти один одному. Якщо комусь щось було потрібно, ми старалися один одному допомогти.