Ольга Олександрівна з неповнолітніми дітьми покинула свій дім після п’яти місяців окупації

Мені на роботу подзвонили рідні й сказали, що почалась війна. Я спочатку не повірила і подзвонила старшій сестрі, яка жила в Мелітополі. Вона підняла слухавку з третього разу і сказала: "Оля по нас стріляють ракетами!"

Далі було п’ять місяців окупації - ці часи були жахливіші, ніж початок війни. Я боялася людей, які співпрацюють з росіянами.

Мені було важко - адже я не могла зняти свої гроші з картки, а двоє неповнолітніх дітей хотіли їсти. Хоча у магазинах з терміналами можна було розрахуватись під відсоток.

Людям, які живуть в селі й не лінуються садить городину, легше - бо у них є реальна можливість обміняти зернові культури на потрібні продукти. Ми ж допомогли іншим людям консервацією.

Після тривалого періоду в окупації я з дітьми виїхала на територію, підконтрольну Україні, але чоловік, бабусі й дві менші сестри залишились дома.

Був дуже приємний момент, коли ми проїхали всі блокпости росіян, і український військовий сказав, що вітає нас в Україні.

Я однозначно піду працювати, коли зрозумію, що можу залишити дітей самих хоча б на декілька годин.