Проживаємо в селі Боромля Сумської області. У нас семеро дітей. Жили до війни нормально. 

24 лютого дітей у школу збирали й почули, як гупає щось. Потім прочитали в чатах, що почалася війна. Ми бачили, як їхали танки у нас по вулицях. Так усе й розпочалося. Ми були майже місяць в окупації, нікуди не виїжджали.

Для мене було найскладнішим добути медикаменти, продукти харчування. І як вийшли з окупації – також було складно, тому що магазинів у нас не було, їх розбили. Взагалі нічого нам не привозили. Ото що вдома було, чим добрі люди допомогли, - тим і перебивалися. Ще й без світла сиділи. Потім дізналися, що окупанти виїхали, і легше стало. 

Усе шокувало: як тут літали, стріляли. Рашисти в селі стояли й звідси стріляли. На сусідній вулиці ракети вибухали. Літаки кружляли. Мої діти й зараз бояться літаків, досі на вулиці їм страшно. 

Ми спочатку в погріб ховалися, а потім у хаті сиділи. Зачиняли двері й перечікували обстріл. Діти почують, як десь щось гудить, і починають кричати. Дуже важко було, не хочеться й згадувати.

Ми більш згуртовані стали. І не тільки з родичами, а й із сусідами. 

Хочеться, щоб уже скоріше війна закінчилась. Щоб усі жили мирно, ніхто не гинув, не пропадав. У мене є сини призовного віку. Не хочеться, щоб їх забирали. Надіємося на краще. Перемога буде за Україною.