Мені 38 років. Ми сім’єю жили у селищі Приміському Дніпропетровської області. 

Пам’ятаю, як 24 лютого діти в школу не пішли. Як по телевізору почали все показувати. Було дуже важко. Ми ніколи не думали, що у 21 столітті буде війна, ми цього не очікували. Діти не сплять, нервують, кричать злякані. Дуже бояться цих вибухів.

У нас тут підстанція поруч. І дрони літають, і все інше. Тому ми з дітками виїхали у Нікополь, але тут - не краща ситуація. 

Ми думали кудись подалі тікати, але у мене маленька дитина - рік і три місяці, і в мене зараз немає можливості з нею вирушати в далеку дорогу. Зараз я в декреті. Ми спершу взагалі нікуди не виходили. Зараз є гуманітарна допомога. Але з ліками дуже тяжко, діти хворіють постійно.

Багато родичів переїхали в інші області, і рідна сестра поїхала. Ми спілкуємося по телефону. Намагаємося триматися, учимо уроки, граємося - так і переживаємо все це.

Ми бажаємо, щоб якнайскоріше війна закінчилася і більше ніколи не повторювалася. Щоб наші діти спокійно спали.