Наша історія походить на історії багатьох інших переселенців. Ми добре жили у чудовому місті, мали комфортне житло і свій бізнес. Але раптом все змінилось. Ми до останнього не вірили, що почалася справжня страшна війна. Сподівались, що все швидко закінчиться.

У перші тижні ми ще залишалися у Сєвєродонецьку. Тільки переїхали до батьків у приватний сектор, бо там можна було сховатися у підвал. А коли прямо біля будинку впав снаряд і вилетіли всі вікна, діти дуже злякалися. Щоб їх врятувати, ми виїхали з міста разом із сім’єю брата, а мама і тато залишились вдома.

Діти дуже злякалися, коли від снаряду, що впав біля будинку, вилетіли вікна

Ми просто їхали подалі від війни, й до останнього не знали – куди саме. Нарешті, опинились на Львівщині. Зв'язку з батьками немає вже другий місяць. Намагаємось не опускати руки і якось жити далі, але іноді це дуже складно.

Мій дев’ятирічний син прокидається ночами й не може сам заснути. Я розумію, що йому потрібна допомога. Поки що дитині важко усвідомити, що восени доведеться йти до іншої школи. Він дуже сумує за своїми друзями і зовсім не спілкується з однолітками, хоча наразі йому це дуже потрібно.

Через нестачу спілкування син почав багато читати, і навіть почав писати власну книгу. В ній мало тем про війну, він більше описує своє життя з гумором. Щоб підтримати це захоплення, ми допомагаємо йому зробити цифрову версію книги.