Перші два дні було тихо, а потім почався жах. У 2014 році у нас було тихо, ми нікуди не виїжджали. 

Всі події шокували: постріли, вибухи, снаряди, які вибухають майже біля будинку, - все. Нічого не було: ні світла, ні газу. Неможливо було нікуди вийти, бо якщо ти вийшов, то можеш не повернутися. У нас був приватний дім, у нас була груба і вода була на вулиці, тому можна було виживати. Дровами топили. Продукти були свої, ліків теж якісь запаси вдома були. Нічого не працювало, все вже було розбите. Ми виїжджали в кінці березня, уже нічого майже не було. 

Виїхала, щоб урятувати дітей. Дітям - шість і три роки. Боялися їхати, тому що не знали, що нас чекає в дорозі. На блокпостах дуже довго не стояли. Доїхали відносно спокійно. 

Діти через пів року тільки відійшли від того жаху, що коївся у Сєвєродонецьку. Та всі тільки приходять до тями більш-менш. І досі, коли починається дощ і гримить грім, це дуже страшно для дітей, вони ховаються. 

Ми зараз перебуваємо у Сумській області. Тут у нас є колгосп, я тут працюю. Я зараз на ліках, інакше психологічні проблеми вирішити не вдається. 

Я не знаю, коли закінчиться війна, але хочеться поскоріше. Сподіваюсь, що все буде добре.