Олена з родиною зараз в Полтаві. В окупації вони трималися майже місяць.

Ми в Охтирці живемо. Мені 38 років, у мене багатодітна родина - троє діточок.

24 лютого мене розбудили дзвінки друзів – вони всі говорили, що почалася війна. Відразу я навіть не розуміла, що коїться. Думала, трохи постріляють і все, а тоді чоловік каже: «Поїхали заправлятися, бо не буде бензину».

Ми поїхали й потрапили в епіцентр танкової перестрілки. Заправка повністю згоріла.

Ми довго дуже терпіли в окупації - десь до 20 березня. Ховалися, жили практично в коридорі. Наше місто бомбили, було дуже важко. Ми тільки молилися. А потім виїхали в Полтаву з дітьми. Вони були налякані, плакали ночами.

Мені здається, що війна затяжна… А хотілося б, щоб до літа все закінчилося. Зараз люди остерігаються нової хвилі вторгнення. Я віруюча людина, тому думаю, що це вже пора закінчувати. Люди не мають гинути. Можливо, я помиляюся, але це суто моя думка.

Я думаю, що наша країна найкраща. Тут дуже багато можливостей для людей і мало обмежень. Той, хто хоче щось мати, – матиме це. Я хочу, щоб усе було так, як раніше, щоб країна розвивалася.