Я проживаю в місті Охтирка. Мені 43 роки, в мене троє дітей. Старший - інвалід дитинства. Йому 24 роки, середньому 13 років, а меншому - десять. 

Прокинулася зранку дітям сніданок готувати і в школу збирати, і по телевізору почула, що запровадили військовий стан. Я не знала, що робити. Підняла дітей і ми пішли погріб облаштовувати, де ми будемо переховуватися. Страх був. Всі боялися. І діти, коли літаки літали і скидали бомби.

Найстрашніше, коли літали літаки, і мені потрібно було в погріб старшого спустити. Важко було там перебувати і щось дітям розповідати, щоб вони сиділи.

На будинки бомби скидували, розбивали -  в людей будинків не стало. У нас, дякувати Богу, все вціліло, а в багатьох людей немає будинків. Звісно, шок був дуже великий.

Ми водою запаслися. Ми живемо в своєму будинку, тому у нас запаси їжі були. Ми стали більш до купи всі, і з сусідами зблизилися. Стали більше спілкуватися, допомагати один одному. 

Труднощі психологічні були. Я переймалася за дітей, в меншого сина почався страх. Він боявся кудись йти, постійно був вдома, боявся, що не встигне заховатися. Але зараз все більш-менш пройшло.

Чекаємо, щоб війна якнайскоріше закінчилася.