Ми з Криворізького району, і нам тут «весело». Я не виїжджаю, бо моя бабуся прикута до ліжка. Тому сидимо тут і дивимося на те, що коїться навкруги. 

24 лютого 2024 року я була на роботі і в інтернеті прочитала, що почали бомбити Київ. Звісно, був страх, хвилювання за дітей, нерозуміння, що робити далі.

Коли працюєш у державній організації, перша трудність – це урізання заробітної плати. А в мене двоє дітей, чоловік не працює. А ще, звісно, важко ночувати з дітьми в підвалі. Ми живемо в сільській місцевості, у нас є дещо своє з продуктів, і на бабусю видають допомогу, тож у нас із цим проблем немає.

Шокує смерть людей, особливо - дітей. Минулого місяця в нас у дворі вбило людину, це для мене шок був.

Звісно, стрес у всіх, шок. Діти бачать і чують вибухи, тому в подальшому доведеться їхнє психічне здоров’я поправляти.

На колишній роботі допомагали памперсами, бо їх бабуся потребує. І, звісно, гуманітарна допомога приємно дивує.

Хотілося б, щоб життя змінилося на краще, але все побачимо в подальшому. Мені здається, що треба сідати за стіл переговорів і вирішувати подальшу долю країни, бо немає нічого важливішого, ніж життя людей, дітей.