«Дитині не скажеш, що немає грошей, їсти ж потрібно»

З Оріхова ми виїхали у квітні. Як із дитиною сиділи в підвалі, а над головою літали снаряди, тоді й вирішили. Про дітей думаєш більше. Я виїхав із сином і забрав матір. Перебралися в Запоріжжя, бо страшно дома залишатися.

Знайшов квартиру, друг вивіз у Запоріжжя – от і вся евакуація. Вибиралися своїм ходом. Там залишилися кішка та собака. Ми її відв’язали. Бахкало, і вони розбіглися в різні сторони. Тепер їх не знайдеш.  

Роботу втратив, тому фінансово тяжко. Дитині не скажеш, що немає грошей, їсти ж усе одно потрібно. Слава Богу, що дають хоч виплати ТПО. Доводиться шукати роботу. Пенсіонерам зараз ще складніше стало.

Працював зварювальником у рідному місті, дохід був нормальний. А тут доводиться вантажником підробляти, і гроші платять не такі великі. Тут своїх людей вистачає. У Запоріжжя народу багато приїхало, роботи на всіх не вистачає. То там підробив, то там – і за квартиру заплатив.

Зараз тут спокійно, і додому їхати не хочеться, бо тепер там ще гірше. Якщо тут, не дай Боже, стане небезпечно, то прийдеться кудись їхати. Не можу поки нічого сказати, бо ми не знаємо, що завтра буде. Коли все це набридне, то піду в ЗСУ. Судячи з того, як б’ють по наших містах, із яким звірством нас нищать, то війна ще довго не скінчиться.

Після війни нашу економіку буде підняти важко. Дитинство в наших дітей буде тяжким і невеселим. Син підросте – буду за кордон відправляти, а сам працюватиму, поки економіка після війни підійметься.