«Діти мають бачити в небі повітряні кульки, а не бомби, що падають на них»

Медведєва Марина, учениця 10 класу Ліцею №13 «Успіх» Полтавської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Боцула Ольга Михайлівна

Війна. Моя історія

 «Нам уже не треба вчити наших дітей патріотизму на прикладах із підручників, адже вони відчувають його щохвилини – зі свого повсякденного життя. Вони знають: патріотизм у тому, що ти готовий захищати тих, кого  любиш і поважаєш. І наші діти це засвоюють щодня. Але ціна цього – їхнє нормальне дитинство…», - розмірковує перша леді України Олена Зеленська.

Тієї моторошної зими 2022 року я вперше почула найстрашніший звук, від якого холоне кров, здригаються коліна, а беззахисна дитяча душа не знаходить собі місця – ЗВУК СИРЕНИ. Уперше побачила в очах мами невимовний страх, а у тата – розпач та печаль…

За цей час стільки було такого у людей «уперше», чого не повинно відбуватися у 21 столітті. Війна – це завжди біль, страждання, руїни. Приходить зненацька, з нею не можливо домовитися, вона не має серця і не розуміє жодної мови, її можна перемогти лише гуртом. Страшне слово «війна» змінило свідомість кожного українця. Когось війна вдарила сильно, когось - не дуже, а декого - просто безжально вбила, вкрала дитинство, батьків, сім’ю, життя.

Втрати... На війні вони у кожного свої: хтось залишився без дому, дехто став калікою через напади російських варварів. Мої однолітки ще довго пам’ятатимуть запах сирого підвалу, бурчання «голодної» кишки у животі, ворожі танки на своєму подвір`ї, постріли у скроню рідного батька чи матері.

Мені лише 15 років, а я дивлюся на світ інакше, по-дорослому, все добре розумію, переживаю, давно навчилася жити у звичному «воєнному» режимі. Щодня читаю новини, а там тисячі назавжди понівечених людських життів, дитячих доль.

Чергові втрати на фронті. Статистика, до якої  звикаєш… як і до ганебних реалій, що викликають жах у всього світу.

Більшість українців сьогодні перебуває окремо від своїх сімей. Через бажання мам захистити дітей від жахіть війни, мільйони опинилися за кордоном. Страшно, коли телефонуєш своєму чоловікові, брату, сину, а зв’язку немає. І ти не знаєш, чи жива твоя рідна людина. Страшно, коли збираєш дитину в школу не із звичним ранцем, а з «тривожним».

Жахливо, коли мати не дочекається сина, а діти більше не відчують батьківського тепла. Тисячі жертв... Україна постійно втрачає тих, хто бореться за її кордони і право кожного з нас жити у ВІЛЬНІЙ країні.

Я думала. Ні, я хотіла вірити, що у світі є ліміт усього, у тому числі - зла. Здавалося, Україна вже перевищила норми втрат, сліз, болю за ці дні війни, і що в якийсь день опція «боліти» й «плакати» стане для нас просто недоступною. Адже нам вже відболіло і відплакалося на віки вперед.

Однак з кожною страшною новиною, світлиною людини, яка ще кілька годин тому публікувала допис у соцмережах про підтримку своєї країни, а зараз її вже немає серед нас, цей світ перевертається для мене заново, ріжучи нестерпним болем, вибиваючи землю з-під ніг.

Ось і сьогодні я пишу твір під той страшний звук сирени, новини також не втішні… Згадую слова поетеси Інни Паламарчук:

«Помирають не просто сусіди,                          І не можна його припинить,

Наші друзі, діти, батьки,                                   Скоро землю покриє крига,

Гине радість, що самоцвітом                            Це скорбота землі і моя,

Обіймала нас в час самоти.                               Пише снігом чарівна книга

Залишається біль, аж до рани,                         Неповторне кожне ім’я».

Це та страшна ціна Війни, яку сплачує сьогодні Україна. А я всього лише хочу жити, навчатися у Вільній Країні, не ховатися в укритті від вибухів російських ракет.

Я, тисячі моїх однолітків закликаємо дорослих світу єдиним щитом вберегти українських дітей і подарувати їм МАЙБУТНЄ. «Діти мають бачити в небі повітряні кульки, а не бомби, що падають на них», - влучно зауважила перша леді Туреччини пані Еміне Ердоган.