«Тікати ми не хотіли, ми хотіли щось робити»

Гермашевська Маргарита, учениця 9 класу Комунального закладу "Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 2" Полтавської міської ради Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маловік Тетяна Іванівна

Війна. Моя історія

Дитинство – це найщасливіша пора кожної людини. Коли ти маленький, то все навколо здається більшим, їжа смачнішою, прогулянки яскравішими. У дитинстві немає ніяких дорослих турбот, можна весь день грати і не хвилюватися ні про що. Та 24 лютого 2022 року змінило життя всіх українських дітей. Вмить ми стали дорослішими. Страшне слово «війна» злітало з вуст рідних, друзів, знайомих, навчання у школі відмінили. В очах кожного можна було побачити страх, відчай і невизначеність.

Перші повідомлення про те, що окупанти руйнують міста і села, убивають людей, вишукують «нацистів», шокувало. І перед українським народом постала гамлетівська дилема «Бути чи не бути?» Довелося кожному зробити свій вибір.

Дехто зробив вибір – не бути учасником страшних подій. І потігся нескінченний потік автомобілів до кордонів з Польщею, Чехією, Німеччиною та іншими країнами. Бабуся з Італії слізно просила виїжджати, але батьки прийняли рішення залишитися у своїй країні. Тато сказав, що виїхати – означає зректися своєї землі, зрадити тих, хто в 1991 році вибрав самостійність і незалежність для нашої держави, зрадити тих, хто стояв на Майдані у 2013-2014 роках, зрадити Небесну Сотню.

Бабуся з Гадяччини запрошувала до себе, але 26 лютого на територію їхньої громади зайшли рашисти. Усі, мабуть, чули про Гадяцьке сафарі. Мій дідусь, у минулому «афганець», узяв до рук мисливську рушницю і разом з односельцями почав слідкувати за орками. Головною причиною, що мисливці, добровольці й тероборонівці пішли на «сафарі», було бажання захистити своїх рідних, односельців. Завдяки їхнім діям, збережений Миргород і навіть Київ.

Навіть діти не стояли осторонь. Ми з друзями робили з бісеру різні прикраси і продавали їх на вулиці. Тоді нам вдалося назбирати 300 гривень, і мама порадила купити смаколиків для тероборонівців. Серце переповнювалося радістю і гордістю, що ми допомагаємо військовим.

Уранці разом з мамою йшли на роботу. Добре, що коронавірус навчив нас вчитися дистанційно. Мама виконувала свої завдання, а ми з навушниками слухали вчителів. Моя мама психолог. Вона розуміла, що для зняття стресу треба зробити щось особливе. Так у нашій сім’ї з’явився песик. Радості не було меж, адже  моя заповітна мрія здійснилася. Він був зовсім крихітний, а очі добрі й розумні. Ми назвали собаку Тайсоном.

За час війни всі українські діти подорослішали, наші погляди змінилися. Я почала краще вчитися та вже визначилася з майбутньою професією. Хочу стати лікарем, щоб допомагати людям. Незважаючи на страшні події, що відбуваються у нашій країні, життя триває. Під звук сирени на світ з’явився мій молодший братик Богдан. Вірю, що зовсім скоро він стане свідком нашої Перемоги.

Я вірю, що хоч і важка перед нами дорога, та попереду нас чекає щасливе і вільне життя, виборене, вистраждане, таке дорогоцінне для кожного. Це наш шлях, й іншого у нашого народу немає. Ми, українці, заслуговуємо на мирне життя та світле майбутнє. Треба пам’ятати: Усе буде Україна. Так триматися і рухатися вперед до Перемоги. Слава Україні! Слава нації!