24 лютого я була на роботі. Я процювала в Олешківський дитячому будинку для інвалідів. Моя зміна була з 23 на 24 лютого, це було жахливо. Дитячий будинок знаходиться недалеко від мосту до Херсона тому всі жахи війни відчули одразу.

Важко було залишатись в місті з двома дітьми. Меншому на той час було 7 років і кожного разу, коли я йшла на роботу, в нього була істерика, що мене вб'ють.

З перших днів була проблема з ліками. Величезні черги до аптек. Заводу ліків не було. Черги за продуктами. Магазини заченялись, ціни виросли в декілька разів, за хлібом стояли в черзі по 2 дня. Після підриву Каховської ГЄС жити стало неможливо. Дім затопило, а з ним і всі запаси харчування. На час затоплення в нашій сім'ї народилася третя дитина. Продукти зносили хто міг, також речі та засоби гігієни.

Ми виїхали з м. Олешки Херсонська область в м. Київ. Зараз живемо в прихистку. Нас 5 чоловік. З нами займається психолог, особливо з дітьми. Середньому найбільш потрібна допомога.

Після затоплення нам надали де жити незнайомі люди, допомагали всі хто міг. Навіть принесли 2 цукерки. Волонтери допомогли безкоштовно виїхати.

Речей в нас немає. Все пропало під час затоплення. Та є диво. Лікарі ставили такий діагноз ,що в мене не буде більше діток. Та трапилось диво. Народився третій хлопчик. В мене три хлопчики. Лікарі сказали, що від стресу так відреагував організм. Ці трагічні події забути неможливо. Ми піддавались психічному насилю. Декілька разів на мене наводили зброю та погрожували вбити а потім сміялись і питали ,,что страшна ?'' Намагались вивезти з дітьми в невідомому напрямку. Це не забудеш. Ніколи. Як нас рятували після затоплення на човні. Люди потопились, дуже багато. Рашисти прострілювали човни, щоб не рятували людей. Це закарбувалося в нас.