Миколі Петровичу з жінкою край було треба втекти з Енергодару, бо вони працювали на атомній, а син служив у ЗСУ. І окупанти про це знали
Мені 56 років, працював на Запорізькій атомній станції. З Енергодару виїхав у листопаді минулого року, тепер мешкаю у Запоріжжі.
Виїхали з Енергодару кожен з однією валізою. Все там залишилося: квартири, дачі. Автомобіль забрали рашисти. Ну, були якісь там збереження – на перший час вистачало. Ну і Фонд Ріната Ахметова допомагав гуманітаркою, і наш Енергодарський штаб. Головне - бути здоровим.
Серед наших людей, які поруч уже другий рік війни знаходяться, є ще ті, хто любить росію. Хоча їх б’ють, їх вбивають. Ось це найбільше шокувало.
У нас там в Енергодарі ми пережили обшуки: на дачі, в гаражі, в квартирі. Я сидів там на підвалі дня три. Росіяни знали, що наш син служить. І нам тікати прийшлося. Атомну станцію контролювали рашисти, вони стояли там, а я ходив туди на роботу.
Коли мене забрали там у поліцію, там було три камери по 11 чоловік. Страшне. Коли мене відпустили, я вийшов, а там - просто потік: одного заводять з мішком на голові, другий приїхав - це просто жах! Привозять людей, як до концтабору.
Я думаю, мені повезло - не сильно побили. Інших там били дуже. Мені розповідали про таких, що після цих тортур додому прийшли, відкрили двері і упали замертво. Чи нирки відбили, чи що. То щастя, що я виїхав живий! Так, загубив квартиру, автомобіль забрали – та це нічого. Головне, що наша сім’я вижила, живі вийшли.
Ми дуже-дуже тихо знайшли перевізника, щоб ніхто не знав. Сіли в мікроавтобус з одною невеликою сумкою. Звичайно, зібрали домашніх кролика та собачку.
Дуже боялись при виїзді, бо і я, і працювали на атомній станції, а у окупантів на Василівці були списки. Я боявся, щоб мене в тому списку не було, придумав, де я працюю. Зворотного шляху не було.
Та у водія був якийсь документ, що цей транспорт не мають права затримувати. Ми ж за це платили. Тому десь на п’ятнадцяти перших блокпостах нас за списками не перевіряли, і пропускали швидко. Уже на інших ми виклали речі, вони щось шукали, запитували, чому ми їдемо у Запоріжжя. Але теж не сильно прискіпувалися. Слава Богу, віддали паспорти. Це була така радість, коли ми останній блок-пост проїхали, і почав Водафон ловити мережу! Хто там не був, не знає, що це таке. Жити в Україні - це якесь щастя.
Тим, хто воює, за це велика подяка.