Олешко Віктор, 11 клас, Билбасівський опорний ЗЗСО I-III  ступенів

Вчителі, що надихнули на написання есе - Жижченко Лариса Борисівна, Полякова Тетяна Василівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Уперше, що таке війна, я дізнався в далекому 2014. Моя сім'я мешкає в селищі Билбасівка Краматорського району Донецької області. На той час уся Донецька область і моє рідне селище ще не були окупованою територією України. Під контролем проросійських збройних формувань у квітні 2014 опинилося лише місто Слов’янськ, яке знаходиться в десяти кілометрах від Билбасівки. Мені й сьогодні моторошно згадувати, як на в’їзді до Слов’янська проросійські бойовики встановили блокпост і ретельно перевіряли документи всіх місцевих мешканців, яким доводилося у справах поїхати до місто.

Тоді ми добре зрозуміли, який злочинний  «русский мир». Але, на щастя,  Слов’янськ незабаром звільнили та у вересні я пішов до першого класу місцевої школи.  

Той період життя я дуже запам’ятав, адже тоді чув гучні вибухи, ночував із сім'єю в підвалі, з острахом виходив на вулицю. Тож хіба не прикро чути, що дехто й сьогодні звинувачує жителів Донеччини в тому, що почалася війна в 2022 році?

Я ніколи не вірив, що війна знову прийде  не лише на Донбас, а й на  Україну. Минуло 8 років.

П’ята година ранку 24 лютого 2022 року… Я прокинувся від звуку вибуху та зрозумів, що почалася війна. Перші хвилини я  не вірив у те, що це дійсно правда.  Прочитавши стрічку новин, я більше не мав сумнівів: почалося повномасштабне вторгнення російської федерації в Україну. Перші дні війни були найстрашнішими в моєму житті  - велике відчуття жаху та нерозуміння того, що буде далі з усіма нами. Ми вирішили переховуватись у бабусі, бо там  було безпечніше.

Уночі майже не спали через звуки потужних вибухів.  Під час кожної повітряної тривоги переховувалися в підвалі. Ніколи не забуду ці перші страхіття війни...

Через місяць після початку війни ми прийняли рішення покинути наше рідне селище Билбасівку. Це було морально важко... Ми з матусею зібрали валізу, сіли до евакуаційного потягу, який прямував зі Слов'янська до Львова. Було дуже боляче відчувати, як потяг все далі й далі віддалявся від мого рідного краю.

Тоді я не знав: чи повернуся колись ще до рідної домівки?

Мені пощастило: зі мною в купе їхала дівчинка, з якою я швидко знайшов спільну мову та потоваришував. Ми весь час спілкувалися, згадували ті щасливі довоєнні миттєвості нашого життя...  Приїхавши до Львова та перейшовши до евакуаційного автобуса, ми відправилися до Варшави.  Неможливо  передати, що я відчував, коли ми перетинали кордон. Поїздка виявилась важкою. Так ми й потрапили до Варшави.

Ми були дуже розгублені. Матуся не знала: де купити квитки на потяг, який нас довезе до Щецина. Але сталося  справжнє диво... До нас підійшла українськомовна пані та запропонувала свою допомогу.

Це було наче ковток свіжого повітря. ЇЇ допомогу я буду пам'ятати все своє життя. Вона нас люб’язно прийняла. Потім  ми швиденько відправилися до місця нашого призначення. Завдячуючи знайомій пані, ми і потрапили до Щецина, де на нас чекала мамина подруга. Із цього моменту для нас  почалося життя в іншій країні.

Польський уряд не покидав сім’ї переселенців напризволяще.

Перші дні було дуже сумно на душі... Згадував  рідний край, Україну, яка потерпає від ворога. Прокидаючись уранці, спершу  перечитував новини з моєї Батьківщини. Не зважаючи на біль і смуток, я продовжував гідно навчатися  дистанційно в рідній школі.  На канікулах, улітку, я займався волонтерством - працював в організації, яка збирала кошти на допомогу України та її Збройним Силам. Було цікаво вивчати життя  та різноманітні пам'ятки культури  Польщі, побувати в різних куточках чарівного портового містечка, в якому ми мешкали. Я познайомився з дівчинкою, яка була також з України. Ми спілкувались, підтримували одне одного, цікаво проводили час.

Завдяки цьому я трішки відволікався від подій в Україні. Кожного дня згадував тата,  рідне селище. Серце кров'ю обливалося від того, які жахіття діялись на моїй любій Батьківщині.

Коли орків відкинули зі Слов’янського району та стало безпечніше, у грудні 2022 року ми прийняли рішення повернутися. Їхали додому разом із односельцем, який вирішив стати на захист України. Коли поверталися додому, проїхали  багато населених пунктів  Харківської та Донецької області, де були вщент зруйновані будинки, знищена військова техніка, згорілі лісосмуги. Деякі населені пункти взагалі були стерті з лиця землі. Ніколи не забуду ці жахливі видовища...

Інколи мені здається, що це - страшний сон. Ми жили спокійним, щасливим і мирним життям. Та  однієї миті сталася величезна біда для кожного українця. Люди втратили найдорожче: рідних та близьких, улюблених тваринок та власні оселі.

Зараз, коли минуло вже 1000 днів війни, розумію, як сильно я змінився. Із наївного підлітка я перетворився на свідому молоду людину, яка розуміє цінність кожного мирного дня. Я навчився цінувати маленькі радощі, бути вдячним за кожну можливість і ніколи не втрачати надії.

Мій шлях був нелегким, але він зробив мене сильнішим. Я зрозумів, що найважливіше - це єдність та взаємодопомога. Кожен із нас може зробити свій внесок у перемогу, навіть найменший. Вірю, що війна скоро закінчиться, і ми зможемо повернутися до мирного та щасливого життя. Але ці 1000 днів назавжди залишаться в моїй пам'яті як час випробувань, зростання та незламної віри в майбутнє України.  Інакше, для чого тоді це все?...