Мені 32 роки. У мене є чоловік і двоє дітей. Ми живемо в місті Чернігів.

24 лютого мене розбудили рідні і сказали, що почалася війна. Я подивилася у вікно і побачила, як по вулиці їздили танки. Почула вибухи.

Ми довго не могли виїхати з міста, бо російські військові розстрілювали автомобілі. Деякі люди вибиралися вплав через Десну, але й там була стрілянина – трупи плавали. 

Росіяни бомбили житлові будинки. Розбили водопровід і пошкодили лінії електропередач. Дізналися про місцерозташування складу, з якого завозили товар у магазин і підірвали його. Снаряд влучив у чергу, що зібралася біля аптеки – людей розірвало на шматки. 

Після того як наші військові відігнали окупантів від Чернігова, ми виїхали в Полтаву, де дядько надав нам безкоштовно квартиру. Ми недовго побули там. Чоловік так і не зміг влаштуватися на роботу, тому, коли в Чернігові стало безпечніше, ми повернулися додому.