Філоненко Юлія, 14 років, Шульгинський ліцей

Есе "Один день"

Одного теплого, осіннього дня я збиралася до школи. Надворі було тихо та спокійно, але через деякий час ми почули якийсь гуркіт. Я і моя сім’я зі страхом вибігли надвір, і ми побачили, як по дорозі їдуть величезні машини в яких сиділи дуже багато молодих хлопців, вони були одягнені в однакову форму і деякі з них посміхалися нам.

У моєї рідні на очах з’явилися сльози. Так як я була ще мала, то не розуміла, що відбувається і я просто стояла та дивилася на ці величезні машини, які проїжджали мимо мого двору.

Потім через декілька хвилин гуркіт становився ще дужчим та дужчим, то їхали величезні танки. Тоді я вперше в житті побачила цю величезну машину, їх їхало дуже багато . Коли всі військові машини проїхали, моя вуличка перестала бути тихою і спокійною, вона загомоніла, всім стало дуже страшно.

На очах у людей з’явилися сльози, після всього побаченого . Всі розуміли що почалася війна і з нею покинуть життя багато людей, але я ще цього не розуміла.

Потім у школі нам проводили підготовки до того, якщо будуть обстріли нашого села. Ввечері по телевізору почали часто показувати обстріляні села, зруйновані будинки та говорили про людей, які попали під обстріли. Тільки після усього побаченого я зрозуміла, що більше не буде тих спокійних і мирних днів, які були раніше, адже почалася війна.

В один шкільний день я йшла по вулиці і наді мною дуже низько пролетів військовий гелікоптер, тоді я дуже злякалась.

По вечорам я чула як в нашому лісі стріляли, там, як говорили селяни, бачили військові машини, напевно вони тренувалися, але мені було дуже страшно.

Деякі із мешканців села почали чіпляти на свої будинки прапор України. Потім до нас в школу почали приїжджати військові, вони нам розповідали про правила безпеки, якщо під час прогулянки ми побачимо вибухові предмети.

З тих пір, коли розпочалася війна, всі люди дуже змінилися. Вже рідко можно було побачити усмішку та радість на обличчях. Людям було дуже шкода тих, хто пішов на війну, адже деякі матері втратили своїх синів, а діти своїх батьків. Війна принесла з собою багато смертей, сліз та втрат власних будівель. Адже до нас в село приїхало багато людей, які жили в інших містах та селах, вони переїхали, бо втратили свої власні будинки, їхні будинки зруйновані назавжди.

Сьогодні мир для мене - це коли люди живуть в мирі та спокої зі своїми сім’ями. Війна руйнує людей, в людях прокидається жага крові, якої раніше не було. В тих, хто був на війні руйнується психіка від побаченого, адже на війні багато крові та смертей.

Коли не було війни ми собі спокійно жили, залишалися дома зі своєю сім’єю. Адже з війною деякі із батьків почали виїжджати з країни, щоб заробити грошей, вони покинули свою сім’ю. Деякі із дітей зростають в дитячих будинках або без любові рідного батька, адже багато дітей втратили своїх батьків, які захищали рідну країну.

Війна руйнує і дітей, бо вони це все бачать змалечку, вони починають жити зі страхом втратити рідних і запам’ятовують ці всі події на все життя. Для мене мир - це спокій у всій країні без смертей та воювань, спокійне спілкування з усіма людьми на Землі.

З якої би ми не були країни, ми всі люди, ми всі маємо однакові права, і на мою думку, люди повинні ладнати між собою, адже із-за декількох людей, які не ладнають між собою, страждають всі, і війна це приклад страждання всіх невинних людей. Мир для мене сьогодні - це спокійне життя, в якому немає сліз та страждань.