Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
переглядів: 283
Марія Бойко
вік: 42
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
photo6
Чермалик
Чермалик
«Діти вже розбиралися, де стріляє танк, де гаубиця»

Війна почалася, коли вона була в пологовому будинку. Малюк не міг сам дихати – мама не могла взяти його в бомбосховище. Поруч із новонародженим лікарі залишатися не дозволяли, адже вдома на неї чекали ще троє діток. Сім'я рятувалася від бомбардувань у підвалі. Все-таки довелося виїхати з рідного дому.

Діти все це зрозуміли самі. Вони вже розбиралися, де стріляє танк, де гаубиця, де РПГ. Я досі це зрозуміти не можу. Я завжди казала їм: «Не переживайте, це килими вибивають». Вони відповідають: «Ні, це стріляє танк».

10 жовтня 2014 року я народила Руслана, меншого сина. Якраз найбільший розпал починався бойових дій. Я потрапила в пологовий будинок 10-го числа, а 14-го обстріляли похоронну [ходу] в Сартані. Було страшно.

Казали: коли що – забирати діток, бігти в підвали. Але я боялася. У мене дитина була у важкому стані, вона сама не дихала. Я переживала. Я боялася і за своїх дітей – тих, що залишилися вдома, і переживала за цю дитину. Коли нам казали забирати дітей і бігти в підвал, у схованку, я запитую: «А моя дитина?» Вони кажуть: «А ваша дитина буде матрацами обкладена». – «Я поруч із нею буду». – «У вас вдома троє».

Ми сиділи місяцями без світла. Варили їсти на вогнищі. Нам тільки зроблять світло – і його відразу розіб'ють. Були й без води, й без світла.

Нікуди було втекти. Але потім я орендувала квартиру, і ми почали тікати, якщо сильно страшно. Відчуваємо, що щось намічається, – ми відразу до Маріуполя.

Марія Бойко, с. Чермалик, Донецька область

Ми не були готові до цього. Раптово техніка зайшла в село. Коли діти побачили, почали тільки від одного вигляду тікати, плакати, злякалися.

Але потім, коли почали стріляти й коли впали «Гради» в лютому 2015 року поряд із нашими з будинками, діти дуже сильно злякалися.

І якраз дитина була маленька. Ми її одягали, сповивали вже прямо в коридорі, бо не встигали. У нас згасло світло, посипалась стеля. Ми ховалися.

Діти все це зрозуміли самі. Вони вже розбиралися, де стріляє танк, де гаубиця, де РПГ. Я досі це зрозуміти не можу. Я завжди казала їм: «Не переживайте, це килими вибивають». Вони відповідають: «Ні, це стріляє танк».

Звідки стріляли, куди, де влучило? Ми не знали. Ми лише на ранок бачили, що впало поруч із будинком або ще де-небудь.

У мого рідного брата сусід виходив з дому. Упав снаряд у дворі – і осколком його вбило. Є й такі знайомі в селищі, що у них ноги простріляні.

Діти вже розбиралися, де стріляє танк, де гаубиця

Ми не одержували пенсію, не одержували зарплату, не одержували дитячу допомогу. Мені було дуже важко. Ми залізли у великі борги. Так-сяк, але виживали.

Потім я вирішила: вже дитина підросла, два роки їй було, жити якось треба. Мені треба йти на роботу, тому що допомоги я не маю. На одну мамину пенсію прожити неможливо. І я прийняла рішення – пішла. Ось уже три роки працюю в дитбудинку, у Центрі опіки.

Мені порадили подати документи на отримання квартири. Я навіть не вірила, що вдасться. Нам зателефонували буквально за три або чотири місяці, видали житло. І я рік живу в цій квартирі. Тепер діти у мене живуть спокійно, не чують пострілів, ходять до гімназії № 1. Уся сім'я моя зі мною.

Бойко Марія, с. Чермалик, Донецька область

Дай Боже, закінчиться війна, і все буде добре. Уже набридло. Буває, що чути й тут. І я кажу: «Та це машина проїхала». Менший син каже: «Мамо, це ж стріляють».

Ми отримували допомогу від Ріната Ахметова. Він до села Чермалик привозив продуктові набори. Потім як переселенці, нам сказали, що ми можемо отримувати тут, у Маріуполі. Ми отримували. Це дуже добра підтримка для нашої сім'ї, дуже добра. Я працювала одна. Зараз працювати почав син. Мені вже стало легше трошки.

Я тепер маю опору, є на кого покластися. Ходить залюбки на роботу. Він зрозумів, що має свою зарплату. Він уже від мене не залежить, немає такого: «Мамо, дай мені сходити туди або туди». Тепер він уже запитує: «Мамо, чим тобі допомогти?»

Середній син займається футболом. Йому на день народження старший син купив за тисячу гривень бутси. Захотів боксом зайнятися – купив собі рукавички, ходить на бокс. Він тепер каже: «Мамо, треба Руслана кудись відправити, на якісь гуртки. Я згоден оплачувати». Намагається, щоб діти розвивалися.

Я хочу, щоб припинилася війна. Щоб був мир. Щоб ні діти, ні онуки мої не знали, що таке війна. Нехай наші діти краще грають у футбол, нехай наші діти сміються, нехай наші діти радіють. Тільки щоб не було війни!

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
slide6
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій