«Дітей у садочку не знали, куди ховати, переполох був»

Наталя Григоренко із жахом згадує короткий період, коли обстрілювали Лисичанськ. Активні бойові дії тривали близько чотирьох днів, але навіть зараз віддалені залпи змушують кров стигнути в жилах.

До війни у ​​нас було тихе містечко, спокійне, маленьке. 2014-го бойові дії починалися поряд з нашим містом. Думали, навіть сподівалися, що до нас це не дійде.

А потім, здається, 2 червня над нами пролітав якийсь літак і був дуже сильний вибух. Тоді злякалися, здавалося, що зараз почнеться, було дуже страшно. Дітей у садочку не знали, куди ховати, переполох був. Потім трохи стихло. А вже 18 липня вранці на НПЗ рвонуло так, що було страшно, і дим стояв цілий день. Після цього нас бомбили чотири дні. Я з міста не виїжджала, бо працювала.

Почуття небезпеки досі є, особливо коли чути гучні звуки. Буває, навчання тут проводять – відразу ж страх з'являється. Тим більше, все одно там поряд ще стріляють. Тільки не знаємо, чи це навчання, чи знову починається... Є страх і з приводу води. Тоді ж не було ні світла, ні води певний період. Тому зараз, якщо відключають ненадовго, згадуються воєнні дії.

Хочеться миру, щоб швидше все це закінчилося. Коли згадується пережите, досі волосся дибки.