24 лютого ми були вдома, я відмовлялась виїжджати. Не розуміла, чому я повинна залишати рідний дім. Ми перемістились у центр, жили в квартирі. 

Але снаряди прилітали і туди, обстріли були дуже сильні. Одного дня у нас вилетіли вікна. Ракета влучила прямо в дах сусіднього будинку. Ми вперше спустились в підвал. Я з дитиною десять днів не виходила з підвалу взагалі. У нас не було запасів їжі.

Моїй дитині було дев’ять місяців. Порції ми готували маленькі, бо їжі в місті не було. На сніданок був чай і маленьке печиво, на обід – суп.

Але потім продукти закінчились, води не було взагалі. Ми пили сік лимона. Також з нами була лежача бабуся, у неї не було памперсів. Це був жах.

В Маріуполі мені не було страшно, бо я була вдома. А ось коли ми виїжджали – страх був. У дорозі почався обстріл. До того ж, всюди були міни, машини вибухали прямо перед нами. Це був жах, ми могли підірватись будь-якої миті.

Я дуже хочу додому. Я вірю у перемогу.