Мені 71 рік, війна нас вдома застала в Слов’янську. Перед війною, у 2021 році, у чоловіка стався інсульт. А в березні 2022 року - другий інсульт, і з тих пір він мовчить і не ходить, тільки сидить. Ми нікуди не виїжджали, постійно тут були.

24 лютого десь о пів на п’яту ранку почулись вибухи. Я вийшла надвір і зрозуміла, що вже все почалося.

На самому початку ні газу, ні світла не було, а зараз все є: і тепло, і газ, і світло. Аби тільки не бахали. 

Нам всього вистачає. Дякуємо волонтерам, які тут були. І гуманітарна допомога є, і  памперси волонтери дають. Нічого нам не треба - тільки миру. 

Я кожну хвилину чекаю, щоб війна закінчилася. А як воно буде - не знаю. Страшно. Кожен день читаю: то там приблизилися, то там захватили, то на 200 метрів, то на 300 – страшно, звісно. І хлопців жалко. Дуже надіємося і хочеться вірити в нашу перемогу.